— Я знову клопотався в палаці у твоїй справі. Вже прийшов лист з Угорщини. Мушу тобі сказати, що будайський паша гарно розписав тебе! Між іншим, він повідомив і про те, що коли замок Нана був в облозі, ти розкидав гроші перед турками, намагаючись врятувати свою шкуру.— І, похитавши головою, він засміявся: — Старий, старий, хитрий же ти лис!
Турки на той час уже захопили Секешфехервар і Естергом. Сам султан їхав на чолі свого війська, щоб зламати опір двох останніх бастіонів Задунаївщини. Коли він повернувся додому, вже стояла зима.
Мешканці Семибаштового замку щотижня одержували повідомлення про похід. Чекали прибуття нових бранців. Хай їм бог простить за такий гріх, але вони навіть раділи тому, що нові знайомі, можливо, навіть добрі друзі, посиляться у цій в'язниці. Скільки новин вони принесуть! Мабуть, і про сім'ї щось можна буде довідатись.
Якось уранці, коли Балінт і Майлад саме про це говорили, раптом відчинилися двері і на порозі став Велі-бей. Обличчя його розпашілось від швидкої ходи. Він склав руки на грудях і шанобливо вклонився панові Балінту:
— Вельможний пане, тебе викликає до себе його величність падишах. Негайно одягайся і підемо.
Балінт Терек здригнувся, його погляд скам'янів.
— Ти вільний! — пробелькотів Майлад.
Вони стали похапцем діставати одежу з шафи. Велі-бей і собі побіг перевдягнутися.
— Не забудь і про мене! — благав Майлад.— Нагадай йому про мене, Балінте. Адже ти матимеш змогу розмовляти наодинці з султаном. Попроси його, щоб він відпустив з тобою і мене.
— Я не забуду,— запевнив Балінт.
Тремтячими руками він застібнув свій голубий атласний кафтан, який був на ньому й тоді, коли його везли в Туреччину. Свою гарну зимову одежу він уже встиг зносити. Голубий атласний кафтан він навмисне не одягав — беріг його, сподіваючись, що зможе згодом повернутися в ньому додому.
Тільки шаблі біля пояса не було.
— Коли повернешся додому, тоді й начепиш,— підбадьорював його Майлад, проводжаючи друга.
Радісно дивився він, як Балінт і Велі-бей сідають разом у повіз, як закутуються у великі хутряні шуби. Повіз рушив. За ним їхали верхи двоє озброєних охоронців.
«Господи, господи!» — молився Балінт дорогою. Йому здавалося, що минула ціла вічність, поки вони завернули у ворота палацу.
У палац пішли пішки через яничарський двір. Безліч сходів з білого мармуру. Безліч ставних охоронців і слуг. Величезні мармурові колони, м'які килими, позолота. На кожному кроці неперевершені зразки витонченого східного мистецтва. Але Балінт Терек бачив тільки спину слуги в білому кафтані, який терпляче йшов попереду них, та двері, завішені товстою шовковою завісою, і думав, що ці двері ведуть у покої султана.
Балінта Терека ввели в невеличку залу, застелену килимом, на якому лежав пуховик. Біля пуховика стояла велика мідна посудина, схожа на купіль для хрещення у будайському храмі. Тільки посудина ця стояла не на пілоні, а на мармуровому кубі, і в ній була не вода, а розжарені вуглини.
Балінт Терек уже знав, що це мангал — переносна турецька піч.
У кімнаті не виявилося нікого, крім трьох вартових-сарацинів. Вони стояли, наче статуї, стискаючі в руці великі срібні алебарди. Велі-бей з трепетом зупинився біля дверей.
Балінт глянув у вікно. Він побачив зеленуваті морські хвилі, а на другому березі затоки — Скутарі. Так само він дивився б на Пешт з вікон свого будайського палацу...
Стояв він недовго, хвилин п'ять. Нарешті сарацин відхилив завісу з дверей, і за мить з'явився султан.
Почту не було ні попереду, ні позаду султана. Разом з ним зайшов тільки худенький юнак-сарацин років п'ятнадцяти і зупинився біля охоронця.
Бей миттю впав ниць на килим. Балінт клацнув підборами і схилив голову. Коли він підвів її, султан уже стояв біля мангала і грів над ним свої худі руки. На ньому був обшитий хутром горностая кафтан горіхового кольору, такий довгий, що з-під нього виглядали тільки червоні капці. На голові — легенька біла чалма. Щоки виголені. Тоненькі сиві вуса звисали нижче підборіддя.
Якусь мить вони стояли мовчки. Потім султан зиркнув на бея:
— Ти вільний!
Бей підвівся, схилився в поклоні й позадкував до дверей. Біля порога ще раз вклонився і зник, наче тінь.
— Давненько я не бачив тебе,— спокійним голосом мовив султан.— Ти зовсім не змінився, тільки посивів.
Балінт подумав: «Та й ти, Сулеймане, не помолодшав!» Відтоді як Балінт не бачив його, султан весь висох і довкола великих баранячих очей з'явилися густі зморшки. Здавалося, що й ніс у нього видовжився. Щоки були бридко нарум'янені.