Гергей передав гніт і порох Еві, а сам зняв з човна дошку, що правила за сидіння.
В руках у турків шаблі, в зубах — кинджали. На мить запала тиша, тільки веслярі розтинали воду з голосним хлюпотом.
Ось турки вже підпливають. Гергей кинув дошку у воду назустріч човну з турками. Дошка впала на воду, оббризкавши турка-весляра. Він перестав веслувати й озирнувся подивитись, що це впало у воду.
Човен уже сам підплив ближче.
Коли між утікачами й переслідувачами залишилося не більше п'ятнадцяти кроків, Гергей підніс гніт до пороху. Порох засичав, розгоряючись.
Гергей почекав трохи і точним рухом метнув порох просто в човен до турків.
Турки відсахнулися від вогненного змія. Ще мить, і човен перетворився на палаючий фонтан. З оглушливим тріскотом знявся трисажневий фонтан полум'я.
Човен перевернувся.
Усі шестеро турків попадали в воду.
— Вперед! — крикнув Гергей, стоячи по коліно у воді.
Але тут від спалаху вогню і в них замиготіли іскри перед очима.
Ніхто нічого не бачив. Минув якийсь час, поки Гергей помітив, як один турок вхопився руками за борт їхнього човна. Від сильного поштовху впав у воду Мекчеї.
Гергей рубонув турка й відчув, що шабля його торкнулася кістки.
— Бийте їх! — крикнув він.
Друзі його, хоч і наполовину осліплені, теж несамовито билися.
Коли до них повернувся зір, вони побачили, що Мекчеї відчайдушно бореться у воді з кремезним турком. Гергей розмахнувся і щосили вдарив турка по голові. Турок обернувся і так вгатив Гергея кулаком по плечу, що мало не збив з ніг. Але тоді вже й Мекчеї вчепився у турка, схопив за шию, занурив у воду і не відпускав доти, доки піднімались бульбашки.
11
Одного травневого дня перед воротами Семибаштового замку з'явилося п'ятеро Італійців: троє юнаків у жовтій оксамитовій одежі і двоє дівчат у коротких спідницях. Один з юнаків і дівчина тримали в руках лютні, друга дівчина несла під пахвою бубон.
Охоронець, що стояв, куняючи, в затінку, піднімав повіки тільки тоді, коли біля нього чувся тупіт солдатських черевиків. Але чужинців він усе-таки помітив і перегородив їм дорогу списом.
— Хто такі?
— Ми італійські співаки. Йдемо до пана коменданта.
— Не можна.
— Але нам треба.
— Не можна!
— Чому не можна?
— Комендант наказав не впускати чужинців. У нього багато справ. Він переїжджає.
Чоловік шість солдатів стояло й сиділо навпочіпки біля стіни. Стара циганка гадала їм, підкидаючи в решеті попелясті квасолинки.
Одна з прибулих дівчат сміливо попрямувала до них і звернулася до старої циганки:
— Ладако. Варта не хоче нас впустити. Пошли когось до Велі-бея сказати, що ми принесли йому подарунок.
Циганка саме гадала на найцікавішому місці. Вона розклала квасолю на п'ять купок і заторохтіла солдатові:
— Ось тепер і показалося твоє щастя! Але я нічого не скажу, поки ти не підеш до Велі-бея і не скажеш йому, що сюди прибули італійці, принесли йому подарунок.
Солдат аж розчервонівся від цікавості. Почухавши потилицю, він підвівся й поспішно попрямував до замку.
Не минуло й десяти хвилин, як він вернувся і махнув рукою італійцям:
— Ідіть за мною.
Він провів прибульців кількома коридорами, потім через оранжерею, повз млин і через город, засаджений салатом з широким великим листям.
Солдат зірвав листок салату і став жувати. Він пригостив і дівчат.
— Покуштуйте. Добрий салат.
Циганка взяла листочок і запропонувала подрузі.
— Спасибі, Черган, я не хочу.
— Та їж! Смачно.
— Я знаю, що смачно, але ми не звикли його так їсти.
— А як? Із сіллю?
— З сіллю і до смажених курчат.
Один з італійців був дівчатам за товмача. Ті щебетали без угаву, хлопець іноді відволікався, тому одна з дівчат раз у раз смикала його за рукав:
— Гергею, що сказала Черган?
Сад з двох боків був оточений високими мурами. Фортеця була обнесена подвійною стіною, а дві середні вежі були ще додатково огороджені.
— У кожної вежі теж подвійні стіни,— пояснила Гергею циганка.— Я чула, як один солдат розповідав у корчмі, що ці башти набиті золотом і сріблом. Йому якось довелося там підмітати підлогу, і він зазирнув у замкову шпаринку.
— Тому й стережуть їх стільки солдатів,— сумно зауважив Янчі.
Юнак хвилювався більше від усіх: то червонів, то бліднув, неспокійно роззирався, до всього прислухався.
Нарешті вони підійшли до житла Велі-бея. Тут уздовж стіни стояв лише один цей будинок, оточений великими гарматами, розміщеними на відстані п'ятдесяти метрів одна від одної. Біля них лежали купи іржавих ядер.