Всім захотілося його провести, але він узяв з собою тільки Янчі й Мекчеї. По дорозі Янчі віддав йому своє золото. Гергей замислився на хвильку, тоді відіслав Янчі назад, залишивши з собою Мекчеї.
— Ти теж іди за мною, тільки здаля,— сказав він приятелеві.— Щоб ніхто не подумав, що ми знайомі.
Не минуло й півгодини, як Гергей стояв перед будинком бея.
Вдарив у мідну тарілку, що висіла на воротях.
У вічку воріт з'явилося обличчя старого євнуха.
— Чого тобі треба?
— Негайно пошли бея у Семибаштовий замок. Там біда!
Євнух зник. Гергей відійшов від воріт. Він знав, що євнух знову вигляне і якщо нікого не застане у воротях, то й нікому буде передати запитання бея. Отож старий змушений буде повернутися до бея і заявити, що солдат уже пішов. А бей покрутиться, побурчить і тоді сам подасться у Семибаштовий замок.
Гергей попрямував до замку, вдаючи, ніби прогулюється. Біля Адріанопольських воріт — так називались північні ворота Семибаштового замку — він зупинився.
Ворота були зачинені. Вартовий куняв, примостившись на кам'яному поріжку. Над його головою блимав ліхтар, підвішений до залізної балки, що виступала з муру. Довкола панувала тиша.
Мекчеї йшов слідом за Гергеєм, тримаючись від нього на відстані тридцяти-сорока кроків. Коли Гергей зупинявся, він теж ставав. Можливо, що Гергей зупинявся біля кожного ліхтаря, щоб пересвідчитися, чи йде за ним Мекчеї.
Хвилини пливли повільно. Гергей подумки лаяв турецький час за його лінивий плин.
— Я тут посивію, поки дочекаюся того бея! — пробурчав він.
Бідолашний наш любий герою, блискуча зірко угорської слави, не судилося тобі дожити до сивого волосся! Як змінилося б твоє обличчя, якби ти зумів глянути в дзеркало майбутнього, якби якась чародійна небесна рука відкинула завісу перед твоїми очима й ти побачив би себе закутого в кайдани саме на цьому місці, побачив би і турецького ката, який в'яже мотузок у зашморг і, готуючись повісити тебе, накидає її на іржаву перекладину, де висить біля воріт ліхтар!..
В тиші вулиці грюкнули двері.
Гергей здригнувся і хутко подався в той бік, звідки долинув грюкіт. Вулицею йшов бей. Він ішов сам, закутавшись у плащ. На голові у нього біліла висока чалма.
Гергей зразу зупинився. Наслухав, чи, бува, не йде ще хтось із беєм. Але поблизу не видно було нікого.
Тоді Гергей попрямував до бея.
— Пане бею,— сказав він, віддаючи честь по-турецькому.— Тебе викликав не Велі-бей — це я виманив тебе сюди у дуже важливій справі.
Бей відсахнувся. Схопився за шаблю.
— А ти хто такий?
Гергей теж узявся за шаблю, витягнув її з піхов і простягнув бею.
— Візьми, якщо ти боїшся мене.
Бей засунув шаблю назад у піхви. Те саме зробив і Гергей.
— Я несу тобі більше приємнішого, ніж ти думаєш,— сказав Гергей. Він витягнув із внутрішньої кишені свого плаща капшук з грішми і подзвенів золотими дукатами.— На, візьми як завдаток.
Бей зважив на долоні важкеньку торбинку, але, подумавши, віддав назад.
— Спершу я мушу знати, хто ти такий і чого тобі треба?
Бей увійшов у смугу тіні, що падала від будинку. Неподалік стояла кам'яна лава. Турок сів на неї й уважно подивився в обличчя Гергея.
Юнак теж сів на лаву. Схрестивши руки на грудях і гладячи свою приклеєну бороду, він заговорив тихо і вкрадливо:
— Мене звати Сто Тисяч Золотом. Сподіваюся, ім'я досить благозвучне.
— Бей усміхнувся.
— А чи не прізвисько це?
— Тобі це не важко з'ясувати. А тебе звуть Бідняк, хоч ти, безумовно, і славний вояк. Усім відомо, що ти брав участь у переможному поході на Угорщину...
— Бачу, що ти знаєш мене.
— Так от, щоб довго не розводитись: наскільки мені відомо, від завтра ти будеш комендантом Єди-кули. Інакше кажучи, теж стаєш в'язнем, тільки в'язнем за платню. Лише раз на рік тобі дозволятиметься виходити у місто. І якщо аллах пошле тобі довголіття, то за своє життя ти зможеш двадцять-тридцять разів побувати в Константинополі.
— Кажи далі.
— Від тебе залежить вибрати собі кращу долю.
— Я слухаю тебе.
— В Єди-кулі сидить один в'язень, дуже багатий угорський вельможа Балінт Терек...
— Ти хочеш визволити його?
— Я цього не сказав. Але, припустимо, хочу.
— Слухаю тебе.
— Разом з тобою у замок прибуде кілька нових солдатів або ж твоїх слуг. Що коли, скажімо, завтра ввечері ти виведеш із фортеці пана Балінта під тим приводом, ніби його викликає до себе султан?