Ева сиділа навпочіпки поруч з Маті і їла бублик.
У точно визначений час Мекчеї підняв на голову дерев'яний лоток з рибою і рушив до берега.
То був сигнал.
Янчі зблід. Сльози радості навернулися йому на очі. Гергей розрум'янився від хвилювання. Ішли за сто-двісті кроків одне від одного.
Судно вже стояло, пришвартоване до берега. Оранжевий прапор весело тріпотів на вітрі. Власник фелюги — молодий грек, торговець цибулею — підраховував на кормі денну виручку.
Турок, схожий на сича, стояв на березі й тупо дивився на фелюгу. На голові в нього височів тюрбан.
Позаду турка на березі сидів Шаркезі й мив ноги у зеленій морській воді.
— Ідуть! — пробелькотів Янчі, забігаючи поперед Гергея.— Боже, допоможи нам! — У нього тремтіли ноги.
Гергей оглянувся. Він побачив, як повільно наближається бей разом із сивоволосим угорцем. За ними йдуть двоє солдатів у білих тюрбанах, обидва озброєні списами.
Бей обернувся і щось сказав солдатам. Ті повернули назад до Семибаштового замку.
Янчі поквапився до фелюги, та коли він минав Гергея, той схопив його за плащ.
— Не поспішай!
Бей разом з Балінтом Тереком спокійно спускалися вниз по берегу.
Вони поминули курда — продавця бубликів, не звернувши уваги ні на нього, ні на циганку, що сиділа поруч.
З обличчя Балінта Терека було видно, що він не може намилуватися вільним світом. Бей ішов веселий, без упину балакав.
Нарешті вони спустилися до води.
Солдат у жовтому тюрбані стояв, виструнчившись.
Раптом бей обернувся. В повітрі зблиснула його шабля. Він подав якийсь знак і шулікою налетів на солдата в жовтому тюрбані. Звалив його на землю. Тієї ж миті з кущів і довколишніх будиночків вибігло з півсотні озброєних солдатів.
Насамперед вони зв'язали солдата в жовтому тюрбані, потім, цигана. А тоді вибігли на фелюгу і збили з ніг молодого грека.
Зв'язали всіх, хто тільки був на судні.
Під час цієї облави прибігла Черган і почала благати, щоб відпустили Шаркезі. Її теж схопили і зв'язали руки.
Сонце вже ховалося за християнською частиною міста, коли Гергей зупинився біля колони Констянтина. Захекавшись, за ним слідом бігли його товариші. Всі запилюжені, обличчя у всіх бліді, перелякані.
Гергей витер чоло і, глянувши на Янчі, сказав:
— От бачиш, правду кажуть: тихіше їдеш — далі будеш.
І вони розчинились у людському потоці.
В середині липня Велі-бей добрався до Мохача разом із своїми силяхтарами і п'ятдесятьма підкопувачами.
Турецьке військо, йдучи в Буду чи в Задунайщину, завжди зупинялося на Мохачському полі. Турки любили це місце, вони називали його «Щасливе поле». Сам Сулейман надовго затримувався тут на відпочинок. Він розбивав своє шатро на тому пагорбі, де воно стояло у знаменний день битви.
Стомлене військо прибуло десь під вечір.
Бей насамперед скупався в Дунаї, потім наказав зарізати на вечерю каплуна і, коли сонце зайшло, сів перед своїм шатром.
Поле ще біліло численними кінськими кістками. Турки клали свої дерев'яні полумиски на кінські черепи й вечеряли. Всі були веселі.
Бея оточило п'ятнадцять офіцерів. Вони віддавали йому денний рапорт. Скінчивши доповідати, кожен ага сідав перед беєм на ряднину. Офіцерський склад завжди вечеряв разом у Мохачі, і навіть недруги забули тут свої чвари.
Цього вечора до бея прибула кінна пошта. Вона везла султанові повідомлення про те, що Вишеград уже в руках турків.
Місто було захоплене без бою — просто зруйнували водогін фортеці і взяли її на змор. Гарнізон чекав допомоги від Фердінанда, але в таких справах цей угорський король-чужоземець волів покладатися на бога. І ось Амаде здав ключі. Він поставив тільки одну умову: щоб йому дозволили вивести своє військо. Будайський паша поклявся, що турки нікого не чіпатимуть. Але ж його воїни такої клятви не давали. Отож, як тільки угорці склали зброю і рушили за ворота, турки напали на них і всіх порубали.