— Це надто просто, Депре, — я знову наповнив келихи. — В нього ж жінка, діти, парочка братів. Довкола всіх них могли б зібратися люди. Як бути з ними?
— І їх, звісно, теж, — Депре підняв свій келих. — Будьмо. Мабуть, треба було б порішити й більшість начальників його штабів, але що з того? Це ж робота на одну ніч. Координація двох-трьох загонів. Загальна вартість… Що таке?
Я відхлебнув з келиха і скривився.
— Я що, схожий на бухгалтера?
— Я знаю одне: зважаючи на те, скільки коштує польове завдання для парочки спецпідрозділів, ми 6 могли завершити цю війну рік тому. Справжня загибель кількох десятків людей — і не було б цього рейваху.
— Так, звісно. А ще обидві сторони могли би просто застосувати розумні системи та евакуювати населення планети до завершення їхнього бою. І жодного втраченого людського життя — тільки пошкоджені машини. В те, щоб вони до цього вдалися, мені теж чомусь не віриться.
— Ні, — похмуро сказав убивця. — Це обійшлося б надто дорого. Вбивати людей завжди дешевше, ніж машини.
— Депре, щось ти забагато вередуєш як на вбивцю зі спецслужби. Якщо це тебе не ображає.
Він хитнув головою і сказав:
— Я знаю, хто я. Але я прийняв це рішення сам, і це добре в мене виходить. Я бачив загиблих з обох сторін під Чатічаєм — серед них були парубки й дівчата, надто юні для легального призову. Ця війна не була їхньою, і вони загинули в ній незаслужено.
Я на мить згадав взвод Клину, який повів під ворожі обстріли за кількасот кілометрів на південний захід звідси.
Кхуок Юень Ї відірвало кисті рук і очі тим самим вибухом розумної шрапнелі, який позбавив кінцівок Едді Мунгарто, а Тоні Ломанако позбавив обличчя. Іншим пощастило менше. Невинних серед них, звісно, не було, але вони не прагли смерті.
На пляжі припинилися постріли мінометів. Примружившись, я глянув на постаті Крукшенк і Гансена, що вже розпливлися в вечірньому присмерку, і побачив, що вони виводять зброю з робочого стану. Я залпом випив усе в келиху.
— Ну, ось і все.
— Думаєш, це подіє?
Я знизав плечима.
— Як обіцяє Гансен — тимчасово.
— Тепер вони знатимуть потужність наших вибухових снарядів. А ще, мабуть, навчаться чинити спротив променевій зброї: там дуже схожий тепловий ефект. А завдяки вартовим вони вже вивчають нашу УВ-потужність. Що ще в нас є?
— Гострі дрючки?
— Ми скоро відчинимо браму?
— Чому ти питаєш мене? Це Вардані тут експертка.
— Здається, ти… Близький до неї.
Я ще раз знизав плечима й мовчки поглянув за перила. На затоку насувався вечір, поступово затінюючи поверхню води.
— Ти ще будеш тут?
Я підняв пляшку до дедалі темнішого неба та притлумленого червоного сяйва внизу. Пляшка досі була більш ніж наполовину повна.
— Поки що не бачу жодної причини йти.
Він гигикнув.
— Ти ж розумієш, що ми тут п’ємо колекційний експонат? Може, смак у нього і не колекційний, але тепер ця фігня коштуватиме грошей. Ну, тобто… — він показав через плече туди, де колись стояв Заубервілль. — Його більше не вироблятимуть.
— Ага, — я навалився на перила й поглянув на вбите місто по той бік палуби. Знову наповнив келих і підняв його до неба. — Тому за них. Вип’ємо всю пляшку, хай йому грець.
Далі ми майже не говорили. Що менше рідини лишалося в пляшці та що більше згущувалася ніч довкола траулера, то більш незрозумілою й повільнішою ставала наша розмова. Світ звузився до палуби, масивного містка та затягнутої хмарами жалюгідної купки зірок. Ми відійшли від перил і сіли на палубі, спершись на надбудову у зручних місцях.
Депре раптом спитав мене:
— Ковачу, ти в резервуарі виріс?
Я підвів голову й зосередився на ньому. Це було поширеним хибним уявленням про посланців, і лайливе «резервуарник» було однаково популярним на півдюжині планет, на які мене доправляли голкокидком. І все ж чути таке від спепризначенця…
— Ні, звісно, ні. А ти?
— Ну, блін, звісно, що ні. Але посланці…
— Так, посланці. Там людину штовхають до стіни, розбирають її психіку в віртуалі, а тоді творять заново з купою набутих установок, які, мабуть, будуть їй осоружні, коли вона мислитиме тверезо. Але здебільшого ми таки реальні люди. Реальне дорослішання забезпечує майже необхідну базову гнучкість.
— Та ні, — Депре помахав пальцем. — Можна було би згенерувати конструкт, дати йому віртуально пожити у прискореному темпі, а тоді завантажити у клона. Такій істоті навіть не конче було би знати, що вона не здобула справжнього виховання. Звідки тобі знати? Ти й сам міг би бути таким.