Выбрать главу

— Я чула, що квеллізм узагалі такий. Не допускає ніякої релігії.

Я пирхнув.

— Та ну тебе, — Шнайдер вдерся в наше коло. — Я ж теж про це чув. Як там казала Квелла? «Плюньте на Бога-тирана, якщо цей гад спробує притягти вас до відповідальності»? Якось так?

— Блін, Кемп — ніякий не квелліст, — озвався Оле Гансен, який незграбно спирався на перила, тримаючи в одній розслабленій руці косяк, і з задумливим поглядом передав цей косяк мені. — Так, Ковачу?

— Це питання складне. Він дещо звідти запозичує, — я забрав косяк і затягнувся ним, у другій руці тримаючи сигару. Дим від косяка проникнув у мої легені, накривши їхні внутрішні поверхні холодним простирадлом. Він був м’якіший, ніж від сигари, хоч і, може, не такий м’який, як від «Ґерлену-20». У мене зі спини наче виросли крижані крила — впіймав кайф. Я кашлянув і тицьнув сигарою в бік Шнайдера. — А ще ця цитата — бздури. Дурнуваті вигадки неоквеллістів.

Це спричинило невелику бурю.

— Ой, та ну тебе…

— Що?

— Ну ради Самеді, це ж із її промови на смертному одрі.

— Шнайдере, вона так і не померла.

— А це, — іронічно зауважив Депре, — вже догмат віри.

Довкола мене залунав сміх. Я знову пихнув косяком, а тоді передав його вбивці.

— Гаразд, судячи з того, що нам відомо, вона так і не померла. Вона просто зникла. Але промову на смертному одрі не можна виголосити без смертного одра.

— Може, то була прощальна промова.

— Може, то була фігня, — я невпевнено зіп’явся на ноги. — Як хочете цитату, я вам скажу цитату.

— Та-а-а-ак!!!

— Давай!!!

Вони швидко розступилися довкола мене.

Я прокашлявся.

— «У мене немає виправдань», — сказала вона. Це з «Похідних щоденників», а не з якоїсь дурнуватої вигаданої промови на смертному одрі. Вона відступала з Міллспорта, одержавши по носі від їхніх мікробомбардувальників, а ефір повсюди захопила влада Світу Гарлана й передавала, що Бог притягне її до відповідальності за загиблих з обох сторін. Вона сказала: «У мене немає виправдань, тим паче для Бога. Він, як і всі тирани, не вартий слини, яку можна виплюнути за час перемовин. Наша домовленість незмірно простіша: я не притягаю до відповідальності його, а він платить мені тією ж монетою». Саме так вона і сказала.

З палуби наполоханими птахами здійнялися оплески.

Коли вони стихли, я оглянув обличчя слухачів, оцінюючи іронічність їхнього настрою. Для Гансена ця промова явно щось значила. Він сидів, прикривши очі й задумливо попахкуючи косяком. Шнайдер же, навпаки, протяжно засвистів після оплесків і притулився до Крукшенк з очевидними до болю сексуальними намірами. Уродженка Лаймонського нагір’я скосила очі й усміхнулася. А от що думав навпроти них Люк Депре, було незрозуміло.

— Зачитай нам якогось вірша, — тихо попросив він.

— Так, — пирхнув Шнайдер. — Про війну.

Раптом щось повернуло мене на периметрову палубу корабля-шпиталю. Довкола мене зібралися Ломанако, Кхуок і Мунгарто, які носили свої рани, наче відзнаки. Без претензій. Вовченята, які йшли на забій. Сподівалися, що я все це схвалю і поведу їх назад, аби почати заново.

Чим міг виправдатися я?

— Я ніколи не вчив її поезії, — збрехав я й пішов уздовж борту на ніс, де зігнувся і вдихнув повітря так, ніби воно було чистим. На лінії горизонту з боку землі вже гаснуло запалене бомбардуванням полум’я. Я трохи подивився на нього й перевів погляд із сяйва вогню на майже згаслий кінчик своєї сигари.

— Гадаю, цей квеллізм — річ глибока, — це подала голос Крукшенк, спершись біля мене на перила. — Ти, певно, з Гарланового Світу?

— Не в тім річ.

— Та невже?

— Нє-а. Вона, ота Квелла, була сраною психопаткою. Вона, мабуть, особисто спричинила більше реальних смертей, ніж уся піхота Протекторату за невдалий рік.

— Це вражає.

Поглянувши на неї, я не втримався від усмішки й захитав головою.

— Ох, Крукшенк, Крукшенк.

— Що таке?

— Крукшенк, колись ти згадаєш цю розмову. Колись, десь за сто п’ятдесят років, коли стоятимеш із мого боку інтерфейсу.

— Так, звісно, старигане.

Я ще раз захитав головою, але усмішки так і не позбувся.

— Думай як хочеш.

— Ага. Я з одинадцяти років це роблю.

— Господоньку, вже майже десятиліття.

— Ковачу, мені двадцять два, — вона сказала це з усмішкою, але всміхалася лише самій собі, дивлячись на поцятковану зорями чорну поверхню води під нами. В її голосі вчувався несумісний із усмішкою надрив. — Я вже п’ять років прослужила, три з них — у тактичному резерві. Дев’ята на курсі підготовки піхоти. А курсантів там було вісімдесят з лишком. У бойовій майстерності я стала сьомою. В дев’ятнадцять здобула капральські нашивки, у двадцять один стала сержантом зі своїм підрозділом.