— А в двадцять два загинула, — слова прозвучали значно суворіше, ніж мені хотілося.
Крукшенк повільно вдихнула.
— Чуваче, оце в тебе хріновий настрій. Так, у двадцять два я загинула. А тепер знову у грі, як і всі присутні. Ковачу, я велика дівчинка, тому поки що перестань зі мною панькатись, як із меншою сестричкою.
Я звів брову — передусім тому, що раптом зрозумів: вона має рацію.
— Як скажеш. Велика дівчинко.
— Так, я бачила твій погляд, — вона добряче затягнулася сигарою й випустила дим у бік пляжу. — То що скажеш, старигане? Познайомимося ближче, поки нас не вколошкав випад? Зловимо момент?
У мене в голові промайнули спогади про інший пляж, де над білим піском нависали схожі на динозаврячі шиї пальми, а в мене на колінах рухалася Таня Вардані.
— Не знаю, Крукшенк. Я не впевнений, що це доцільно тут і зараз.
— Злякався брами, еге ж?
— Я не це хотів сказати.
Вона відмахнулася.
— Байдуже. Гадаєш, Вардані може її відчинити?
— Ну, вона ж начебто вже це робила.
— Так, але ж і вигляд у неї нікудишній.
— Ну, Крукшенк, це, мабуть, наслідки військового інтернування. Сама спробуй його пережити.
— Полегше, Ковачу, — промовила вона з удаваною нудьгою в голосі, яка несподівано мене розсердила. — Ми в таборах не працюємо. Для цього є державний призов. Місцеві й тільки місцеві.
Я не став стримуватися.
— Крукшенк, ти не знаєш ніхріна.
Вона кліпнула, завмерла на мить, а тоді відновила рівновагу, майже відігнавши легку образу потужним спокоєм.
— Ну, гм, я знаю, що розповідають про Клин Каррери-1 Я чула про ритуальні страти ув’язнених. Судячи з чуток, страшне діло. Тож, може, спершу сам дечого навчишся, а вже потім візьмешся мене повчати, га?
Вона знову повернулася до води. Я подивився на її профіль, роздумуючи, чому втрачаю контроль над собою, й доходячи не надто приємних для себе висновків. Тоді я сперся на перила біля неї.
— Вибач.
— Забий, — сказала вона і все-таки відсунулася вбік.
— Ні, справді. Вибач. Це місце мене вбиває.
Її вуста скривилися в мимовільній усмішці.
— Я серйозно. Мене вже вбивали, стільки разів, що ти б і не повірила, — я хитнув головою. — Просто це ще ніколи не тривало так довго.
— Ага. А ще ти сохнеш за археологісткою, так?
— Це що, аж так очевидно?
— Тепер — так, — вона оглянула свою сигару, зірвала підпалений кінець і сховала все інше в нагрудній кишені. — Я на тебе не серджуся. Вона розумна, знається на тому, що ми всі сприймаємо як звичайні лякалки та формули. Справжня провидиця. Я розумію, чим вона приваблює.
Вона роззирнулася довкола.
— Ти здивований, еге ж?
— Трішки.
— Ну, так. Може, я й салага, але Істинну Любов упізнаю з першого погляду. Те, що там на нас чекає, змінить наш світогляд. Дивишся на цю штуку — і відчуваєш це. Розумієш, про що я?
— Так.
— Отож, — вона показала рукою на блискучий блідо-бірюзовий пляж за потемнілою водою. — Я розумію. Хоч чим ми після цього будемо займатися, нас до скону визначатиме те, що ми зазирнули за ту браму.
Вона поглянула на мене.
— Знаєш, це якось дивно. Я ж типу вмерла, аж раптом повернулася й мушу з оцим зіткнутися. Я не знаю, чи має це мене лякати, але це мене не лякає. Блін, я взагалі на це чекаю. Не можу дочекатися, коли побачу, що там на іншому боці.
Між нами почав зростати якийсь згусток тепла. Він живився її словами, виразом її обличчя та глибинним відчуттям стрімкого, наче бистрина, плину часу довкола нас.
Вона ще раз усміхнулася, квапливо й нечітко, а тоді відвернулася.
— Побачимося там, Ковачу, — пробурмотіла вона.
Я провів її поглядом на протилежний кінець судна, де вона, навіть не озирнувшись, ізнову долучилася до вечірки.
Молодець, Ковачу. Чи не міг би ти поводитися ще незграбніше?
У мене поважні причини. Я вмираю.
Ви всі вмираєте, Ковачу. Всі.
Траулер ворухнувся у воді, і я почув, як угорі зарипіли сіті. Мені згадався улов, який ми витягнули на борт. Смерть повисла у складках сітей, як гейша з Новопешта в гамаку. На тлі цього образу маленька вечірка на іншому кінці палуби раптом почала здаватися вразливою, загроженою.