На пістолеті мені підморгнув червоний вогник заряду. В покладених у магазин капсулах мали вишикуватись уламки виготовлених для армії кристалів, виставивши в бік дула гострі краї на кінцях, схожі на мільйон кинджалів. Я притулив дуло до згину ліктя й натиснув на спусковий гачок.
Полегшення настало миттєво. В голові прокотилася м’яка червона хвиля, що стерла рожеві та сірі плями болю. Продукція спеціально для Клину, найкраще й тільки найкраще вовкам Каррери. Я всміхнувся, очманівши від припливу ендорфінів, і спробував намацати антирадіаційні капсули.
Ну, Вірджиніє, тепер я, блін, почуваюся цілком функціональним.
Я витрусив розірвані капсули від знеболювального. Зарядив порцію антирадіаційного засобу, клацнув замком.
Ти подивись на себе, Ковачу. Благенька, напівмертва купка клітин, що їх тримає вкупі нитка хімії.
Ці слова були нехарактерними для Вірджинії Відаури, тож це, можливо, повернувся тихцем після вчорашнього відступу Семетер. Я забув про це спостереження й зосередився на функціонуванні.
Ви вдягнулися в цю плоть зо два дні тому і невдовзі знімете її…
Так, так.
Я зачекав на сигнал. Зачекав, поки мені не підморгнуло червоне око.
Постріл.
Цілком, блін, функціональний.
Довівши своє вбрання до чогось схожого на лад, я попрямував на камбуз, ідучи на звук голосів. Там саме снідали всі, хто був на вечірці — як неважко було помітити, крім Шнайдера. Мою появу зустріли нетривалими оплесками. Крукшенк усміхнулася, штовхнула мене стегнами по стегнах і передала мені кухлик кави. З її зіниць було видно, що ліками для армії перед цим користувався не лише я.
— Коли ви закінчили? — спитав я, сівши.
Оле Гансен поглянув на свій ретинальний дисплей.
— Десь із годину тому. Люк зголосився куховарити. Я пішов до табору по все необхідне.
— А що там Шнайдер?
Гансен знизав плечима і закинув до рота їжу з виделки.
— Пішов зі мною, а тоді лишився там. А що?
— Та нічого.
— Ось, — Люк Депре підсунув мені тарілку з омлетом. — Заправся.
Я трохи скуштував його, але так і не пробудив у собі бажання поїсти. Якогось конкретного болю я не відчував, але за моїм отетерінням переховувалася хвороблива нестабільність, і я знав, що вона засіла на клітинному рівні. Я вже пару днів не відчував апетиту по-справжньому, а не виблювати все з’їдене рано вранці ставало дедалі важче. Я порізав омлет і розіпхав шматочки по тарілці, але врешті-решт так майже нічого й не з’їв.
Депре вдав, ніби цього не помітив, але було видно, що він образився.
— Хтось бачив, чи палають ще наші манюні друзі?
— Дим є, — відповів Гансен. — Але небагато. Ти не їстимеш?
Я хитнув головою.
— Давай сюди, — він забрав у мене тарілку і змахнув її вміст на свою. — Ти, певно, конкретно перепив учора ввечері місцевого віскарику.
— Оле, я вмираю, — роздратовано сказав я.
— Так, може, річ у цьому. Або в кальяні. Мені батько якось казав: ніколи не змішуй алкоголь і куриво. Від цього стає хріново.
На іншому кінці столу запищав комунікатор. Хтось забув невимкнену індукційну гарнітуру. Гансен буркнув і потягнувся вільною рукою до гарнітури. Приклав її до вуха.
— Гансен. Так, — він послухав. — Гаразд, п’ять хвилин, — він знову послухав, і на його обличчі з’явилася нещира усмішка. — Еге ж, я їм скажу. Десять хвилин. Так.
Він закинув прилад назад до тарілок і скривився.
— Суджіяді?
— Вгадав. Хоче провести розвідувальний політ над наноколоніями. Оце так, — він знову всміхнувся. — І каже: не вимикайте, блін, гарнітури, як не хочете, блін, нарватися на догану.
Депре гигикнув.
— Це ти, блін, дослівно процитував?
— Ні, блін, перефразував, — Гансен кинув виделку на тарілку й підвівся. — Він сказав не «догана», а ДЗ-9.
Керувати взводом — справа нелегка навіть за найкращих обставин. Якщо ж ваша команда повністю складається з більш ніж смертельно небезпечних спецпризначенців із замашками примадонн, яких уже щонайменше одного разу було вбито, це, певно, справжній кошмар.
Суджіяді справлявся з цим добре.
Він абсолютно спокійно дивився, як ми вервечкою заходимо до інструктажної й сідаємо. Під дошкою пам’яті біля кожного стільця лежала приготована до вживання порція пероральних знеболювальних. Хтось, побачивши ліки, радісно крикнув, перекривши бурмотіння інших, але затихнув під поглядом Суджіяді. Тоді він заговорив голосом ресторанного людроїда, який рекомендує вино.