— Якщо хтось із присутніх досі страждає від похмілля, то хай розбереться з ним зараз. Вийшла з ладу одна з вартових систем зовнішнього кільця. Як — незрозуміло.
Реакція вийшла такою, як він і хотів: бурмотіння довкола стихло. Я навіть відчув, як у мене стрімко падає рівень ендорфінів.
— Крукшенк і Гансене, поїдьте туди на одному з мотоциклів і перевірте його. Як помітите якісь ознаки активності, взагалі будь-якої активності, розвертайтеся й негайно їдьте сюди. Якщо цього не станеться, заберіть усі уламки, які там знайдете, і привезіть їх сюди на аналіз. Вонґсават, «Наґіні» має бути заведеною й готовою до злету за моєю командою. Всі інші хай озброяться й сидять там, де їх можна знайти. І не знімайте гарнітури, — він повернувся до Тані Вардані, яка розвалилася на стільці у віддаленому кінці приміщення, закутавшись у плащ і сховавшись за сонячними лінзами. — Пані Вардані. Не можете назвати приблизний час відкриття?
— Можливо, завтра, — вона наче й не дивилася на нього з-за лінз. — Якщо нам пощастить.
Хтось пирхнув. Суджіяді не став роздивлятися, хто саме.
— Мені не потрібно нагадувати вам, пані Вардані, що ми перебуваємо під загрозою.
— Ні. Не потрібно, — вона відірвалася від стільця й попливла до виходу. — Я буду в печері.
Після її відходу збори завершилися.
Гансен і Крукшенк повернулися менш ніж за півгодини.
— Нічого, — повідомив Суджіяді спеціаліст із підривних робіт після повернення. — Жодних уламків, жодних слідів вогню, жодних ознак пошкодження машин. Ба більше, — він озирнувся на обшукані місця, — ніщо, блін, не вказувало на те, що та штука взагалі там стояла.
Напруження в таборі посилилося. Більшість спецпризначенців відповідно до особистих нахилів занурилися в похмуру тишу й почали майже одержимо перевіряти свою звичну зброю. Гансен розпакував корозійні гранати й перевірив їхні запобіжники. Крукшенк розібрала системи рухомої артилерії. Суджіяді та Вонґсават зникли в пілотській кабіні «Наґіні», а за ними після нетривалих вагань пішов Шнайдер. Люк Депре вступив біля води у серйозний двобій із Цзяном Цзяньпіном, а Генд пішов у свій булькобуд — мабуть, спалити ще пахощів.
Я до кінця ранку просидів на прискалку над пляжем разом із Сунь Ліпін, сподіваючись, що залишки нічних веселощів вийдуть з мого організму раніше за знеболювальні. Небо над нами обіцяло покращення погоди. Його вчорашню безпросвітну сірість розбила блакить, що прийшла з заходу. На сході хмари, тікаючи, несли геть дим від Заубервілля. Завдяки слабкому відчуттю похмілля, що ховалося за ендорфіновою завісою, вся ця сцена видавалася недоречно приємною.
Дим від наноколоній, який бачив Гансен, остаточно зник. Коли я сказав про це Сунь, вона тільки знизала плечима. Схоже, безглуздо розімлів не лише я.
— Тебе щось у цьому взагалі бентежить? — спитав я її.
— У цій ситуації? — вона, судячи з усього, замислилася. — Думаю, я бувала і в більшій небезпеці.
— Звичайно, бувала. Ти ж була мертва.
— Ну, так. Але я не це мала на увазі. Наносистеми — це проблема, але, навіть якщо страхи Маттіаса Генда цілком обґрунтовані, я зовсім не думаю, що вони можуть еволюціонувати у щось здатне стягнути «Наґіні» з неба.
Я згадав ті робогармати у вигляді коників-стрибунців, про які розповідав Генд. Це була одна з численних подробиць, які він вирішив не переповідати решті команди під час інструктажу з приводу системи ЧОНВП.
— Твої рідні знають, чим ти заробляєш на життя?
Сунь явно здивувалася.
— Авжеж. Мені батько порекомендував іти до війська. Це був добрий спосіб здобути системну підготовку чужим коштом. «Там завжди водяться гроші, — казав він мені. — Визначся, чим ти хочеш займатися, а тоді зроби так, щоб тобі за це платили.» Звісно, він ніколи не думав, що тут буде війна. Хто б міг таке подумати двадцять років тому?
— Атож.
— А твої?
— Мої хто? Мій батько? Не знаю, не бачив його з восьми років. Майже сорок років суб’єктивного часу. Понад півтора століття об’єктивного.
— Вибач.
— Не вибачайся. Коли він пішов, моє життя лишень покращилося.
— А ти хіба не думаєш, що він би зараз тобою пишався?
Я розсміявся.
— О, так. Однозначно. Мій старий завжди обожнював насильство. Брав сезонні абонементи на бої почвар. Формальної підготовки він, звісно, не мав, тож завжди був змушений обходитися безборонними жінками й дітьми, — я прокашлявся. — В принципі, так. Він би пишався тим, чого я досяг у житті.