Сунь трохи помовчала.
— А твоя мати?
Я відвів погляд, намагаючись згадати. Ідеальна пам’ять посланців має один недолік: з нею спогади про все, що сталося до обробки, як правило, видаються нечіткими й неповними порівняно з пізнішими. Людина прискорено віддаляється від усього цього, наче відриваючись від землі, наче стартуючи. Цього ефекту мені й хотілося перед вступом. А тепер я не був у цьому певен. Я не міг згадати.
— Здається, вона зраділа, коли я вступив до війська, — повільно проказав я. — Коли я прийшов додому в формі, вона влаштувала для мене чайну церемонію. Запросила весь квартал. Гадаю, вона мною пишалася. Та й гроші, певно, свідчили на мою користь. Їй доводилося годувати трьох дітей — мене та двох менших сестер. Після того, як пішов батько, вона робила що могла, та ми весь час потерпали від безгрошів’я. Коли я завершив базову підготовку, наші доходи, напевно, потроїлися. На Світі Гарлана Протекторат непогано платить своїм воякам — вимушено, щоб конкурувати з якудзою та квеллістами.
— Вона знає, що ти тут?
Я похитав головою.
— Я надто довго не був удома. Посланців направляють куди завгодно, крім рідної планети. Так зменшується ризик виникнення недоречної емпатїї до людей, яких вони мають убивати.
— Так, — кивнула Сунь. — Стандартний захід безпеки. Логічно. Та ти вже не посланець. Хіба ти не повертався додому?
Я скрушно всміхнувся.
— Повертався, професійним злочинцем. У тих, хто йде з посланців, практично немає альтернатив. А моя мати на той час уже вийшла заміж за іншого, офіцера-вербувальника Протекторату. Повертатися до родини мені здалося… Ну, недоречним.
Сунь якийсь час мовчала. Здавалося, вона дивилася на пляж під нами, чекаючи на щось.
— А тут спокійно, еге ж? — сказав я просто так, аби не мовчки.
— На певному рівні сприйняття, — кивнула вона. — Безперечно, не на клітинному. Там точиться вирішальний бій, і ми його програємо.
— Правильно, підбадьор мене.
На її обличчі пройманула усмішка.
— Вибач. Але важко мислити категоріями миру, коли по один бік від тебе — вбите місто, по інший — стримувана сила гіперпорталу, десь просто за пагорбом готується до нападу армія наноістот, а в повітрі — летальна доза радіації.
— Ну, якщо ти вже так про це говориш…
Усмішка повернулася.
— Це мене так навчили, Ковачу. Я постійно взаємодію з машинами на рівнях, недоступних моїм нормальним чуттям. Заробляючи цим на життя, людина починає всюди бачити приховувані затишшям бурі. Поглянь-но отуди. Там океан без припливів, на спокійну воду падає сонячне світло. Там спокійно, так. Але під поверхнею води мільйони істот борються не на життя, а на смерть за можливість прогодуватися. Поглянь, більшість трупів мартинів уже зникли, — вона скривилася. — Нагадай мені, що плавати не можна. Навіть сонячне світло безупинно стріляє субатомними частками, розриваючи все, що не виробило належного захисту, а його, звісно, виробили всі тутешні живі істоти, бо їхні далекі предки гинули мільйонами задля того, щоб у нечисленних уцілілих істот змогли розвинутися необхідні мутації.
— Спокій — це завжди ілюзія, еге ж? Так міг би сказати монах-зречник.
— Ні, не ілюзія. Але він — річ відносна, і за нього, за мир, завжди вже десь колись заплачено його протилежністю.
— Це й тримає тебе у війську, так?
— Мене тримає у війську мій контракт. Мені ще треба відслужити щонайменше десять років. А якщо чесно, — знизала вона плечима, — то я, мабуть, залишуся й після цього. Війна на той час уже скінчиться.
— Завжди знаходяться нові війни.
— Не на Санкції-IV. Після знищення Кемпа буде закручування гайок. Відтоді почнуть обходитися лише діяльністю поліції. Більше такої катавасії вже не допустять.
Я згадав, який захват викликали в Генда нестрогі протоколи ліцензування, за якими тоді діяла «Мандрейк», і замислився.
— Під час поліційної акції можна загинути так само, як і на війні, — сказав я.
— Я вже гинула. А тепер поглянь на мене. Вийшло не так уже й кепсько.
— Гаразд, Сунь, — я відчув, як мене накриває нова хвиля втоми, перевертаючи мені шлунок і б’ючи по очах. — Я здаюся. Ти ще та сувора засранка. Тобі треба розказати це Крукшенк, яка залюбки тебе вислухає.
— Я не думаю, що Іветт Крукшенк потрібно якось мотивувати. Вона досить молода, щоб насолоджуватися цим просто так.
— Так, ти, мабуть, маєш рацію.
— А якщо я видаюся тобі суворою засранкою, то я цього не прагнула. Але я — професійна воячка, і плекати незадоволення цим вибором для мене було б дурістю. Це було вибором. Мене не призивали.