— Так, ну, зараз це… — я побачив, як Шнайдер вискочив з переднього люка «Наґіні» й помчав пляжем, і з мого голосу зникла різкість. — Куди це він?
Унизу, з-під кута того прискалку, на якому ми сиділи, вийшла Таня Вардані. Вона йшла приблизно в бік моря, та в її ході було щось дивне. Її плащ із одного боку неначе виблискував блакитними зернистими латками, що видавалися неясно знайомими.
Я зіп’явся на ноги. Максимально посилив нейрохімію.
Сунь поклала долоню мені на руку.
— Вона що…
Це був пісок. Подекуди налип вологий бірюзовий пісок з печери. Цей пісок, напевно, причепився, коли…
Вона звалилася.
Падіння вийшло незграбним. Коли вона поставила ліву ногу, та підігнулась, а тоді Вардані розвернулася на ослаблій кінцівці й полетіла вниз. Я зіскочив із прискалку, вдало відштовхнувшись завдяки нейрохімії в кількох місцях, де можна було спертися лише на мить і одразу перескочити далі, щоб не послизнутись. Я приземлився на пісок приблизно тоді, коли Вардані остаточно впала на бік, устигнувши за пару секунд до Шнайдера.
— Я бачив, як вона вийшла з печери й упала, — випалив він, побачивши мене.
— Понесімо її…
— У мене все гаразд, — Вардані перевернулася і струсила з себе мою руку. Сперлася на лікоть і перевела погляд з мене на Шнайдера, а тоді назад. Я раптом побачив, як вона охляла. — Кажу вам обом: у мене все гаразд. Дякую.
— Тоді що відбувається? — тихо спитав її я.
— Що відбувається? — вона кашлянула і сплюнула в пісок слиною з ниточками крові. — Я вмираю, як і всі інші в цьому районі. Ось що відбувається.
— Можливо, тобі краще сьогодні більше не працювати, — без упевненості сказав Шнайдер. — Може, відпочинь.
Вона кинула на нього глузливий погляд, а тоді зосередилася на спробі підвестися.
— О, так, — вона важко піднялася й усміхнулася. — Забула сказати. Я відчинила браму. Зламала її.
Я побачив у її усмішці кров.
Розділ двадцять сьомий
Я нічого не бачу, — промовив Суджіяді.
Вардані зітхнула й підійшла до однієї з консолей. Вона натиснула на кілька різних областей екрана, і одна з розтяжних філіграней опустилася, опинившись між нами та, здавалося б, непроникним вершинним досягненням марсіянської техніки посеред печери. Ще одне перемикання екрана — і лампи по кутках печери спалахнули блакитним світлом.
— Ось.
За розтяжним екраном усе заливало холодне фіалкове світло. В новій кольоровій схемі верхні краї брами мерехтіли та блимали блискучими плямами, що пролітали крізь навколишнє світло, нагадуючи біологічні міні-бомби, що обертаються.
— Що це? — запитала в мене за спиною Крукшенк.
— Зворотний відлік, — пояснив Шнайдер зі зневажливою фамільярністю. Він це вже бачив. — Так, Таню.
Вардані кволо всміхнулася і сперлася на консоль.
— Ми майже певні, що марсіяни бачили більше синього світла, ніж ми. Судячи з усього, в їхніх візуальних умовних позначеннях дуже часто трапляються вказівки на ділянки ультрафіолетового діапазону, — вона прокашлялася. — Вони 6 могли бачити це без допомоги. І це можна приблизно витлумачити так: не наближатися.
Я зачудовано дивився. Здавалося, кожна пляма спалахує на вершині шпилю, а тоді відділяється і стрімко скочується вздовж передніх граней до основи. Скочуючись униз, вогники регулярно випускали спалахи у складки, що заповнювали прогалини між гранями. Розгледіти це було важко, але, стежачи за траєкторією цих спалахів, можна було побачити, як вони неначе пробираються вглиб кожної тісної тріщини, долаючи такі відстані, яких аж ніяк не могли долати у тривимірному просторі.
— Згодом воно стає видимим, — пояснила Вардані. — Частота знижується з наближенням до самої події. Чому, точно не знаю.
Суджідяді відвернувся. У сполохах пропущеного крізь філігранний екран світла він здавався нещасним.
— Скільки ще? — запитав він.
Вардані підняла руку й показала на цифри, що стрімко змінювалися на дисплеї зворотного відліку за консоллю.
— Близько шести годин стандартного часу. Вже трохи менше.
— Ради Самеді, це прекрасно, — видихнула Крукшенк. Вона стояла біля мого плеча, заворожено дивлячись на закритий екраном шпиль і те, що з ним відбувалося. Світло, що падало на її обличчя, неначе змило з нього всі емоції, крім зачудування.
— Капітане, сюди варто притягнути отой буй, — Генд вдивлявся у вибухи сяйва з тим виразом обличчя, який я востаннє бачив, коли застукав його під час богослужіння. — І пускову установку. Треба буде ним вистрілити.