«Сонцеструм» обертав пісок на скло у довгих неглибоких борознах довкола нього. Короткі товсті кабелі здіймались і падали ціпами на його тулуб. Його крики різко припинилися. З нього потекла кров із численними згустками, що нагадували піну на лаві у кратері вулкана.
Я підійшов і вистрілив.
Виставив пістолети, інтерфейсні пістолети, наче власний гнів. За допомогою біозв’язку з пластин на долонях з’ясував подробиці. Висока ефективність, розривні патрони, магазини повні. Те, що уявлялося мені за межами мого гніву, втілилося в тому, що звивалося переді мною, і «Калашникови» вдарили по ньому суцільним вогнем. Завдяки біозв’язку я цілився з точністю до мікрометра.
Кабелі рубали й підскакували, падали на пісок і борсалися там, наче викинуті на суходіл рибини.
Я спустошив обидва пістолети.
Вони виплюнули магазини й радо розкрилися. Я стукнув руків’ями по грудях. Відреагував ремінний зарядник, руків’я пістолетів всмоктали в себе свіжі обойми, клацнувши гладенькими магнітами. Обидві мої руки, в яких знову відчувалася важкість, рвучко простягнулися вперед, покрутилися вліво-вправо, шукаючи та прицілюючись.
Відтяті кабелі-вбивці зникли. Інші кинулися на мене крізь пісок і загинули, пошматовані, як овочі під кухарським ножем.
Я знову все розстріляв.
Зарядив.
Розстріляв.
Зарядив.
Розстріляв.
Зарядив.
Розстріляв.
Зарядив.
Розстріляв.
А тоді кілька разів ударив себе у груди, не чуючи, як клацають спорожнілі зарядні ремені. Кабелі довкола мене перетворилися на бахрому з обрубків, які мляво звивалися. Я викинув геть спорожнілі пістолети й висмикнув з розтрощеного пускового тримача якийсь шмат сталі. Заніс над головою й опустив. Розлетілася, здригнувшись, найближча купка обрубків: угору, вниз, шмаття, клапті, вгору, вниз.
Я підняв дрючок і побачив, як на мене дивиться голова Крукшенк.
Вона впала на пісок обличчям догори; широко розплющені очі прикривало довге сплутане волосся. Її рот був розкритий, наче вона хотіла щось сказати, а на її обличчі застиг вираз болю.
Дзижчання у вухах стихло.
Я опустив руки.
І дрючок.
Опустив погляд на відрізки кабелю, що кволо смикалися довкола мене.
Я раптом охолонув, прийшовши до тями, і біля мене опинився Цзян.
— Дай мені корозійну гранату, — попросив я, сам не впізнаючи власний голос.
«Наґіні» зависла на висоті трьох метрів над пляжем. У відчинених вантажних люках обабіч неї було встановлено кулемети з твердими боєприпасами. За ними сиділи Депре та Цзян, які здавалися блідими у відблисках від крихітних екранів дистанційних прицілів. Зарядити автоматичні системи досі було ніколи.
Вантажним відсік у них за спинами був завалений предметами, поспіхом урятованими з булькобудів. Зброєю, ємностями з їжею, одягом — усім, що можна було підхопити й бігом понести під захистом недремних кулеметів. На одному кінці вантажного відсіку лежав заявний буй «Мандрейк». Амелі Вонґсават потроху коригувала підйомну силу, що тримала «Наґіні» на місці, а його вигнутий корпус легенько перекочувався по металевій палубі. На наполягання Маттіаса Генда саме його першим забрали з бірюзової піщаної рівнини, що раптом стала небезпечною. Його бездумно послухалися.
Буй, швидше за все, був потрощений. Конічна оболонка була подряпана й розідрана вздовж. Моніторні панелі зірвалися з петель, а його нутрощі повивалювалися, як розідрані кінці кишок, як рештки…
Припини.
Залишилося дві години. В моїх очах спалахнули цифри.
Іветт Крукшенк і Оле Гансен були на борту. Система знаходження людських решток, яка мала вигляд гравіпідйомного робота, обережно політала туди-сюди над закривавленим піском, засмоктала все, що зуміла знайти, скуштувала знахідки й перевірила їхню ДНК, а тоді наповнила окремо дві з півдюжини елегантних спеціальних пакетів блакитного кольору, що виходили з трубок у її задній частині. Розділення та відкладення система виконувала зі звуками, що нагадували мені блювання. Коли пошуковий робот упорався, кожен пакет запечатали лазером на шийці й позначили штрих-кодом. Суджіяді з кам’яним обличчям переніс їх по одному до спеціального холодильника у віддаленому кінці вантажного відсіку і сховав. Обидва пакети мали такий вигляд, ніби там лежало щось абсолютно не схоже на людські тіла.
Жодну кортикальну пам’ять так і не знайшли. Амелі Вонґсават шукала відповідні сліди, але наразі всі вважали, що наноби поїдали всю неорганіку, аби породити наступне покоління. Зброю Гансена та Крукшенк теж ніхто не знайшов.