— Згідно з цим? — вона стиха присвиснула. — Сімсот вісімдесят з гаком мільйонів кілометрів. Віриш?
Отже, ми опинилися якраз у орбіті Бангарна, самотнього й досить непоказного газового гіганта, що стояв на варті біля зовнішніх кордонів системи Санкція. За триста мільйонів кілометрів уздовж екліптики було кільцеподібне море каміння, надто широке, щоби зватися поясом; чомусь воно так і не спромоглося зростись у масу планет. Десь за двісті мільйонів кілометрів по інший бік від нього була Санкція-IV. Де ми перебували секунд із сорок тому.
Вражає.
Гаразд, міжзоряний голкокидок здатен навіть швидше перенести за стільки кілометрів, що й написати не можна: нулі ніде буде ставити. Але для цього спершу треба оцифруватись, а потім — завантажитись у новий чохол з іншого боку, а на все це потрібні час і техніка. Це процес.
Ми ж не проходили жодного процесу — принаймні не проходили нічого такого, що назвала би процесом людина.
Ми просто перестрибнули межу. Я міг би буквально переступити цю межу, якби мав скафандр і натхнення.
До мене знову прийшло, дихнувши в потилицю, відчуття, про яке казав Суджіяді: мені тут не місце. Прокинулась обробка і придушила його. І страх, і зачудування.
— Ми зупинилися, — пробурмотіла Вонґсават, звертаючись швидше до себе, ніж до мене. — Щось поглинуло наше прискорення. Можна було б очікувати щось. Святий Боже.
На останніх двох словах її голос, і без того тихий, опустився до шепоту і неначе сповільнився — так само, як, вочевидь, сповільнилася «Наґіні». Я відірвав погляд від цифр, які Вонґсават щойно максимально збільшила на дисплеї, і, ще намагаючись мислити планетарними категоріями, подумав, що ми ввійшли в тінь. Коли я згадав, що гір тут немає, та й сонячного світла, яке можна було б затулити, теж негусто, мене охопив той самий холодний шок, який, певно, відчувала Вонґсават.
Зорі в нас над головами пливли геть.
Вони зникали тихо, їх зі страхітливою швидкістю поглинав величезний темний силует якогось об’єкта, що, здавалося, завис усього за кілька метрів над верхніми ілюмінаторами.
— Ось і все, — сказав я, і з цими словами по моєму тілу пробіг холодок, ніби я щойно завершив якийсь таємничий ритуал виклику.
— Дальність… — Вонґсават хитнула головою. — Відстань до нього — майже п’ять кілометрів. Отже, він…
Я прочитав дані сам:
— Завширшки двадцять сім кілометрів. Довжина — п’ятдесят три. Зовнішні конструкції тягнуться…
Я здався.
— Великий. Дуже великий.
— Еге ж, — пролунав голос Вардані просто в мене за спиною. — Бачите стіну з бійницями скраю? Кожен із цих укусів завглибшки майже кілометр.
— Може, мені просто продавати тут сидячі місця? — обурилася Вонґсават. — Пані Вардані, прошу вас повернутися до каюти й сісти.
— Вибачте, — пробурчала археологістка. — Я просто…
Сирени. Уривчастий крик, що розрубав повітря в кабіні пілота.
— Атака! — скрикнула Вонґсават і різко поставила «Наґіні» сторчака.
У гравітаційному колодязі від такого маневру стало б непереливки, але оскільки довкола діяла лише сила власного гравітаційного поля корабля, він більше скидався на спецефект у експерії, трюк якогось фокусника з верфі на Ейнджел з голозсувом.
Фрагменти вакуумного бою:
Я побачив наближення снаряду, що летів, перекидаючись до ілюмінаторів правого борту.
Почув, як бойові системи повідомили про свою готовність приємно-завзятими машинними голосами.
Крики з каюти за мною.
Я напружився. Під сильним натиском обробки я обм’якнув, як і годиться перед зіткненням…
Хвилиночку.
— Тут явно щось не так, — раптом сказала Вонґсават.
Снарядів у космосі не видно. Навіть ті, які можемо виробляти ми, рухаються надто швидко, щоб людське око нормально за ними встигало.
— Погрози зіткнення немає, — з несподіваним розчаруванням у голосі зауважив бойовий комп’ютер. — Погрози зіткнення немає.
— Він майже не рухається, — Вонґсават викликала новий екран і трусонула головою. — Осьова швидкість… А, блін, це просто дрейф.
— Це однак оброблені деталі, — сказав я, показуючи на невеликий пік у червоній частині спектрального зображення. — Можливо, схеми. То точно не скеля. Принаймні не просто скеля.
— От тільки він не активний. Абсолютно інертний. Дай-но ввімкну…
— Може, просто розвернеш нас і піднімеш знову? — я зробив швидкий підрахунок у голові. — Метрів на сто. Він тоді практично упреться у лобове скло. Ввімкни зовнішнє освітлення.
Вонґсават уп’ялася в мене поглядом, в якому зневага невідомо як поєднувалася з жахом. Ця рекомендація була не зовсім хрестоматійною. А ще важливіше було те, що в її організмі, як і в моєму, ймовірно, досі хлюпав вироблений адреналін. Він часто-густо робить людину сердитою.