Або відваги не чекати.
— Це — Вен, — Шнайдер крутився біля мого плеча. — Імені не пам’ятаю. Він теж займався якимось теоретичним вивченням гліфів. Інших я не знаю.
Я позирнув на інший кінець палуби, де біля стіни корпусу зіщулилася Таня Вардані, обхопивши себе руками.
— Може, залишиш її у спокої? — прошипів Шнайдер.
Я знизав плечима.
— Гаразд. Люку, піди краще назад у шлюз і поклади Дгасанапонґсакула в пакет, поки з нього не почало крапати. А тоді всіх інших. Я тобі допоможу. Сунь, ми можемо провести капітальний ремонт буя? Суджіяді, може, ти зумієш їй допомогти. Я був би радий знати, чи справді ми зможемо відправити цю хріновину.
Сунь кивнула.
— Генде, задумайся про надзвичайні обставини, бо якщо бую настане капець, нам знадобиться альтернативний план дій.
— Хвилинку, — Шнайдер уперше, відколи я з ним познайомився, видався по-справжньому наляканим. — Ми залишимося поблизу. З цими людьми таке сталося, а ми залишимося?
— Шнайдере, ми не знаємо, що сталося з цими людьми.
— Хіба це не очевидно? Брама нестабільна, вона зачинилася в них перед носом.
— Це маячня, Яне, — у хрипкуватому голосі Вардані з’явилася тінь колишньої сили, від її тону в мене спалахнуло щось у животі. Я озирнувся на неї. Вона, як виявилося, знову звелася на ноги й витирала з обличчя тильним боком долоні сльози та бризки блювотиння. — Минулого разу ми її відчинили, і вона простояла так кілька днів. У послідовності, яку я відтворила, не було жодної нестабільності, ні тоді, ні зараз.
— Таню, — Шнайдер раптом почав видаватися зрадженим. Він широко розкинув руки. — Я про те…
— Я не знаю, що тут сталося, я не знаю, якими, — вона вичавила з себе ці слова, — всратими послідовностями гліфів скористалася Арівобо, та з нами цього не станеться. Я знаю, що роблю.
— Я вас поважаю, пані Вардані, але… — Суджіяді оглянув обличчя всіх присутніх, намагаючись визначити, хто його підтримає. — Ви визнали, що наші знання про цей артефакт неповні. Я не розумію, як ви можете гарантувати…
— Я — магістр Гільдії, — Вардані побрела назад до викладених рядком трупів, блискаючи очима. Здавалося, вона люта на них усіх через те, що вони мертві. — Ця жінка магістром не була. Вен Сяодун — теж ні. Томас Дгасанапонґсакул — теж ні. Ці люди були дряпунами. Може, й талановитими, та цього не досить. Я маю понад сімдесят років досвіду в галузі марсіянської археології, і, якщо я кажу вам, що та брама стабільна, то вона стабільна.
З гнівним блиском в очах вона роззирнулася довкола. Біля її ніг лежали трупи. Сперечатися з її словами, вочевидь, не хотілося нікому.
Отруєння від заубервілльського вибуху набирало сили в моїх клітинах. З тілами довелося возитися довше, ніж я очікував, і вже точно довше, ніж мав би з ними возитися будь-який старший офіцер із Клину Каррери, і коли холодильник для трупів повільно зачинився, я почувався змученим.
Депре, якщо й почувався так само, то цього не показував. Можливо, маорійські чохли працювали відповідно до заявлених характеристик. Він неквапливо пройшов по відсіку туди, де Шнайдер показував Цзянові Цзяньпіну якийсь трюк із гравітримачем. Я трохи завагався, а тоді відвернувся й попрямував до драбини на верхню палубу, сподіваючись знайти в передній каюті Таню Вардані.
Замість неї я знайшов Генда, який дивився, як на головному екрані каюти пропливає повз нас величезна туша марсіянського зорельота.
— До такого звикаєш не одразу, еге ж?
У голосі менеджера, коли він показав рукою на краєвид, відчувався жадібний ентузіазм. Середовищне освітлення «Наґіні» обслуговувало територію в радіусі кількасот метрів довкола, але, хоч ця споруда й розчинялася в пітьмі, думка про те, що вона й досі закриває собою зоряний покрив, нікуди не дівалася. Вона, здавалося, тягнулася вічно, вигинаючись під дивними кутами й виставляючи відростки, схожі на бульбашки, які от-от луснуть, не даючи оку встановити межі своєї темряви. Я дивився на неї й думав, що впорався з цим, бачив, як за нею кволо поблискують зорі. Тоді кавалки світла тьмяніли чи підскакували, і ставало ясно: те, що я вважав зоряним покривом, насправді є всього лиш оптичним обманом на тлі масивної тіні. Гігантські судна-колонії з флоту Конрада Гарлана були чи не найбільшими рухомими конструкціями, створеними коли-небудь людською наукою, та цьому судну вони б могли правити за шлюпки. До нього й близько не могли дорівнятися навіть Житла в системі Новий Пекін. До такого масштабу ми ще не були готові. «Наґіні» висіла над зорельотом, як мартин над якимось балкером із тих, які перевозили бела-траву з Новопешта до Міллспорта. Ми були чужинцями, крихітним нетямущим відвідувачем, який упав їм на хвіст.