Я плюхнувся на сидіння навпроти Генда й розвернув його так, щоб подивитися на екран. У руках і хребті я відчув дрож. Переносити трупи було холодно, а коли ми вклали в пакет Дгасанапонґсакула, під його пластиком і під моєю долонею відламалися замерзлі нитки тканини очей, що коралами виходили з його спорожнілих очниць. Я відчув крізь пакет, як вони погнулися, чув, з яким тріском вони зламалися.
Цей ледь чутний звук, тоненьке цвірінькання конкретних наслідків смерті, значною мірою позбавило мене колишнього захоплення велетенськими розмірами марсіянського судна.
— Просто більший варіант баржі-колонії, — сказав я. — Теоретично ми б могли будувати такі великі конструкції. Просто такій масі важче надавати прискорення.
— Їм, вочевидь, не було важче.
— Їм, вочевидь, ні.
— Отже, цим ти його і вважаєш? Кораблем-колонією?
Я знизав плечима, намагаючись удати невимушеність.
— Причин для побудови чогось настільки великого не так і багато. Або цим щось кудись перевозять, або в цьому живуть. А нащо будувати житло в такій далині, незрозуміло. Тут нема чого вивчати. Нема чого видобувати чи привласнювати.
— А ще, якщо це баржа-колонія, незрозуміло, нащо її тут залишати.
Трісь-трісь.
Я заплющив очі.
— А тобі яке діло, Генде? Коли ми повернемося, ця штука зникне в якомусь корпоративному доці на астероїді. Її більше ніхто з нас не побачить. Нащо до неї прив’язуватися? Ти одержиш свій відсоток, премію чи що там тебе мотивує.
— Думаєш, мені не цікаво?
— Думаю, тобі байдуже.
На це він не сказав нічого, поки не повернулася з вантажного відсіку Сунь з поганою звісткою. Буй, судячи з усього, зазнав непоправних ушкоджень.
— Він випускає сигнали, — сказала вона. — А трохи попрацювавши, можна заново ввімкнути й двигуни. Йому потрібне нове енергетичне ядро, але я, здається, можу внести відповідні зміни до одного з генераторів для байків. Але локаційні системи потрощені, а для їхнього ремонту в нас немає ні інструментів, ні матеріалів. Без цього буй не зможе зберігати своє положення. Його, мабуть, віднесло б у космос навіть струменями з наших двигунів.
— А може, відправити його після запуску двигунів? — Генд перевів погляд із Сунь на мене й назад. — Вонґсават може обчислити траєкторію й повести нас уперед, а тоді випустити буй, коли ми… А.
— Рушимо, — закінчив я за нього. — Залишкового ходу, який ми надамо йому кидком, усе одно буде достатньо, щоб він поплив геть, так, Сунь?
— Правильно.
— А якщо ми його причепимо?
Я сумовито всміхнувся.
— Причепимо? Хіба ти не бачив, як наноби намагалися причепитися до брами?
— Нам доведеться пошукати якийсь спосіб, — уперся він. — Ми не поїдемо додому з порожніми руками. Ми надто близько підійшли.
— Спробуй приварити щось до тієї штуки, Генде — і ми взагалі не поїдемо додому. Сам знаєш.
— Тоді, — раптом закричав він на нас, — має бути якесь інше рішення.
— Воно є.
Таня Вардані стояла в люці, що вів у пілотську кабіну, куди вона пішла, поки тривала робота з трупами. Вона ще була блідою після блювання, а під очима в неї синіли кола, та за всім цим ховався майже неземний спокій, якого я не бачив, відтоді як ми вивезли її з табору.
— Пані Вардані, — Генд оглянув усю каюту, наче визначаючи, хто ще став свідком його зриву. Притиснув до очей великий і вказівний пальці. — Вам є що сказати?
— Так. Якщо Сунь Ліпін може полагодити енергетичні системи буя, то ми, безперечно, можемо його розмістити.
— Де розмістити? — запитав я.
Вона натягнуто всміхнулася.
— Всередині.
На мить запала тиша.
— Всередині, — я кивнув на екран і на багатокілометрову іншопланетну конструкцію на ньому. — Там?
— Так. Ми ввійдемо крізь стикувальний модуль і залишимо буй у якомусь безпечному місці. Немає причин вважати, що корпус хоч десь нерадіопрозорий. Більшість марсіянських споруд радіопрозорі. Хай там як, ми можемо надсилати тестові передачі, поки не знайдемо підхоже місце.
— Сунь, — Генд знову дивився на екран, тепер уже майже мрійливо. — Скільки часу в тебе пішло б на ремонт енергетичної системи?