— Ну, гадаю, якщо ви можете літати… — сказав Люк Депре, без ентузіазму дивлячись на споруду попереду.
Його поза прямо свідчила про агресивне спантеличення. Я гадав, що йому так само, як і мені, важко визначити, де саме можуть ховатися засідки. Коли бойова обробка настільки глибока, нездатність робити те, чого тебе навчили, бісить незгірш за відмову від нікотину. А думати, де в марсіанській споруді можуть бути засідки, було б усе одно що намагатися спіймати голіруч слизьминога з Мису Мітчема.
Ми вийшли зі стикувального модуля, проминувши зловісно навислу вгорі перемичку й раптом опинилися серед нутрощів корабля. Такого я не бачив ще ніколи. Марно шукаючи, з чим це порівняти, мій розум згадав образ із мого новопештського дитинства. Якось навесні на рифі Хірати я страшенно перелякався: на глибині п’ятнадцяти метрів трубка подання повітря на моєму важко здобутому полатаному костюмі для дайвінгу зачепилася за корал. Дивлячись, як із тріщини вириваються сріблясті частинки кисню, я на мить замислився, який вигляд ця буря бульбашок повинна мати зсередини.
Тепер я це знав.
Ці бульбашки застигли на місці. Там, де під їхньою поверхнею сяяло нечітке приглушене світло, вони переливалися перламутровими відтінками блакитного й рожевого, але, якщо не зважати на важливу різницю у тривалості існування, вони були такі ж безладні, як і запас повітря, що тікав від мене того дня. Здавалося, в тому, як вони з’єднуються та зливаються одна з одною, немає жодної архітектурної логіки. Часом на місці з’єднання були отвори діаметром усього кілька метрів. Деінде вигнуті стінки просто закінчувалися на початку перетину з іншою окружністю. В першому приміщенні, в яке ми ввійшли, стеля ніде не була нижчою за двадцять метрів.
— Втім, підлога пласка, — пробурмотіла Сунь Ліпін і опустилася на коліна, щоб торкнутися відполірованої поверхні в себе під ногами. — А ще вони мали… мають грав-генератори.
— Походження видів, — у порожнечі, що нагадувала собор, голос Тані Вардані звучав дещо лунко. — Вони еволюціонували у гравітаційному колодязі, так само, як ми. Тривалий час перебувати в невагомості, може, й весело, але нездорово. А якщо є гравітація, то потрібні пласкі поверхні, на які можна щось ставити. Практичність у дії. Так само, як у тому стикувальному модулі. Бажання розім’яти крильця — це чудово, але для посадки космольота потрібні прямі лінії.
Ми всі озирнулися на щілину, крізь яку пройшли. В порівнянні з місцем, у якому ми стояли тепер, чужинські вигини стикувальної станції були майже стриманими. Довгі ступінчасті стіни розходилися догори, як витягнуті й покладені майже одна на одну сплячі змії завтовшки два метри. Вісі, довкола яких звивалися котушки, зовсім трохи відхилялися від прямих ліній, ніби марсіанські суднобудівники, навіть суворо обмежені призначенням стикувальної станції, не могли втриматися від органічних красивостей. Опускати крізь дедалі щільнішу атмосферу, щільність якої підтримував якийсь механізм у ступінчастих стінах, судно, що стикувалося, було цілком безпечно, але від одного погляду навсібіч усе одно починало здаватися, ніби це — спуск у черево якоїсь сплячої істоти.
Марення.
Я відчував, як воно злегка торкалося згори мого поля зору, м’яко посмоктувало мої очі та роздувало щось у мене в лобі. Це трохи скидалося на дешеві віртуальності, які траплялися в аркадах у моєму дитинстві, ті, де конструкт не дозволяє персонажеві підняти погляд над горизонталлю більш ніж на кілька градусів, навіть якщо туди вів наступний етап гри. Тут я відчував те саме — натяк на тупий біль за очима від постійних спроб побачити, що ж там угорі. Усвідомлення наявності вгорі простору, на який постійно хочеться поглянути.
Через вигнутість блискучих поверхонь довкола нас усе це здавалося якимось похилим, виникало неясне відчуття, ніби ми ось-ось повалимося набік — ба більше, можливо, в цьому до болю чужому середовищі найкраще саме перекинутися й лягти. Ніби вся ця абсурдна конструкція тонка, наче яєчна шкаралупа, і готова розтріскатися від будь-якої помилки, з легкістю виплюнувши нас у вакуум.