Марення.
До нього краще звикнути.
Приміщення не було порожнім. По краях рівної підлоги маячили кістляві конструкції з чогось схожого на риштування. Я згадав голознімки з завантаження, яке відсканував у дитинстві, — зображення марсіянських насістів, на які посадили віртуально згенерованих марсіян. Тут насісти були порожніми, і через це кожна конструкція здавалася моторошно висхлою; дискомфорт, що насувався до мене ззаду, від цього аж ніяк не зник.
— Вони були складені, — пробурмотіла Вардані, пильно дивлячись угору. Вона явно спантеличилася.
Внизу, де стіна бульбашки тільки починала вигинатися, під (судячи з усього) прибраними насістами стояли машини, про призначення яких я навіть не здогадувався. Здебільшого вони здавалися колючими та агресивними, але коли археологістка проминула одну з них, трохи її зачепивши, машина лиш забурмотіла й ображено ворухнула деякими колючками.
Забряжчав пластик, швидко посилилося якесь вищання: в кожній парі рук у пустотілому дзвоні приміщення з’явилася зброя.
— Ох, ради Бога, — Вардані ледве озирнулася на нас. — Та розслабтеся вже. Воно спить. Це машина.
Я підняв «Калашникових» і знизав плечима. Депре на протилежному боці приміщення перехопив мій погляд і всміхнувся.
— Машина для чого? — поцікавився Генд.
Тут археологістка таки озирнулася.
— Не знаю, — втомлено сказала вона. — Дайте мені пару днів і повністю обладнану команду лаборантів — і я, може, вам скажу. Зараз же я можу сказати одне: воно спить.
Суджіяді підійшов ще на пару кроків, так і не опустивши «Сонцеструма».
— Звідки ви знаєте?
— Якби воно не спало, ми б уже з ним взаємодіяли, повірте мені. До того ж, ви уявляєте собі, щоб істота з метровими криловими шпорами на плечах ставила активну машину так близько до вигнутої стіни? Кажу ж вам: тут усе вимкнене й запаковане.
— Пані Вардані, судячи з усього, має рацію, — промовила Сунь, піднявши обстежувальну установку Нухановича на передпліччі й розвернувшись. — У стінах можна виявити певні схеми, але вони здебільшого неактивні.
— Усім цим має щось керувати, — Амелі Вонґсават, засунувши руки в кишені, стояла й дивилася, піднявши очі, на середину приміщення, де віяли протяги. — У нас є придатне для дихання повітря. Дещо розріджене, зате тепле. Якщо вже на те пішло, то тут має бути якесь опалення.
— Системи опіки, — Таня Вардані, здавалося, втратила інтерес до машин і побрела назад до групи. — Вони були і в безлічі міст у глибинах Марса та Землі Нкруми.
— І вони збереглися дотепер?
Суджіяді явно не радів.
Вардані зітхнула й різко тицьнула великим пальцем на вхід до стикувального модуля.
— Це не чаклунство, капітане. Така сама система зараз керує за нас «Наґіні». Якщо ми всі загинемо, вона простоїть там ще щонайменше кілька століть, чекаючи, коли хтось повернеться.
— Так, а якщо в нього не буде потрібних кодів, вона зробить з нього суп. Це мене не заспокоює, пані Вардані.
— Ну, може, це й відрізняє марсіян від нас. Трохи цивілізованої витонченості.
— Та довговічніші батареї, — докинув я. — Все це протрималося значно довше, ніж може витримати «Наґіні».
— Як там з радіопрозорістю? — запитав Генд.
Сунь покрутила щось на своїй системі Нухановича. Масивні наплічні елементи обстежувального обладнання зблиснули. В повітрі над тильним боком її долоні з’явилися символи. Вона знизала плечима.
— Не дуже добре. Я ледве ловлю навігаційний маяк «Наґіні», а вона ж просто за стіною. Гадаю, річ у захисній оболонці. Ми на стикувальній станції, та ще й близько до корпусу. Думаю, нам доведеться пройти далі всередину.
Я зауважив, як дехто у групі обмінявся стривоженими поглядами. Депре помітив, що я за всіма стежу, і злегка всміхнувся.
— То хто хоче піти в розвідку? — тихо спитав він.
— Я не думаю, що це така вже добра думка, — промовив Генд.
Я вийшов з несвідомої захисної пози, якої набули ми всі, пройшов між двома насістами й потягнувся до краю отвору, що височів за ними. Коли я підтягнувся, відчув хвилі втоми та легкої нудоти, але я вже був готовий до цього, і нейрохімія їх притлумила.
Далі було порожньо. Навіть пилу не було.
— Можливо, це не така вже й добра думка, — погодився я й зіскочив назад. — Але скільком людям за наступну тисячу років випаде такий шанс? Тобі потрібно десять годин, так, Сунь?
— Щонайбільше.
— І ти вважаєш, що можеш скласти для нас пристойну мапу на цій штуці? — я показав на установку Нухановича.