— Цілком імовірно. Це справді найкраща обстежувальна програма, яку можна купити за гроші, — вона злегка вклонилася Гендові. — Розумні системи Нухановича. Кращих не створюють ніде.
Я поглянув на Амелі Вонґсават.
— А системи озброєння «Наґіні» ввімкнені на повну потужність.
Пілотеса кивнула.
— Параметри я ввела, вона може витримати повноцінну тактичну атаку без нашої допомоги.
— Що ж, тоді я готовий сказати, що ми одержали перепустку на день до Коралового замку, — я позирнув на Суджіяді. — Звісно, ті з нас, хто її хоче.
Роззирнувшись довкола, я побачив, що всі це усвідомлюють. Депре вже був згоден і виказував своє зацікавлення виразом обличчя і позою, але це також мало-помалу доходило до всіх інших. Усі позахиляли голови, щоб оглянути чужинську архітектуру, і їхні обличчя аж пом’якшали від зачудування. Навіть Суджіяді не зовсім стримався. Похмура настороженість, яка не полишала його, відколи ми прорвалися крізь верхні рівні багатошарового атмосферного поля стикувальної камери, перетворювалася на щось менш напружене. Страх перед невідомим відступав — його знищувало щось сильніше й давніше.
Мавпяча цікавість. Риса, яку я лаяв у розмові з Вардані, коли ми приїхали на заубервілльський пляж. Жвавий, гомінкий лісовий розум, готовий радісно видиратися на похмурі постаті стародавніх кам’яних ідолів і тицяти пальцями в їхні пильні очниці, просто щоб побачити. Яскраво-обсидіанове бажання знати. Те, що витягнуло нас із саван центральної Африки аж сюди. Те, що колись, можливо, виведе нас так далеко, що ми опинимося там раніше за сонячне світло з тих днів, коли ми ще були в центральній Африці.
Генд вийшов на середину, врівноважений, як справжній начальник.
— Пропоную обрати тут певні пріоритети, — обережно заговорив він. — Я розумію, що вам усім може хотітися трохи подивитися на це судно — я й сам хотів би його побачити, — та наше головне завдання — знайти безпечну базу для передавання сигналу буя. Це ми маємо зробити найперше, і я пропоную зробити це разом, — він повернувся до Суджіяді. — Опісля можна відрядити розвідувальні групи. Капітане?
Суджіяді кивнув, але кивнув з несподіваною байдужістю. Як і всі ми, він насправді вже не звертав уваги на людські частоти.
Коли й лишалися якісь сумніви щодо стану корпусу марсіянського судна, то за пару годин перебування серед його застиглих бульбашок вони зникли. Ми пройшли понад кілометр, петляючи туди-сюди безладними на перший погляд з’єднаннями між камерами. Подекуди отвори починалися приблизно на рівні підлоги, але де-не-де їх залишили так високо, що Вардані або Сунь доводилося вмикати свої гравітримачі й підлітати до них, щоб зазирнути всередину. Цзян і Депре йшли першими, розділюючись і підкрадаючись до входу кожної нової камери з тихою симетричною смертоносністю.
Ми не знайшли нічого такого, що здалося б нам живим.
Машини, на які ми натрапляли, ігнорували нас, а підійти досить близько, щоб викликати більш бурхливу реакцію, вочевидь, не хотілося нікому.
Заглиблюючись у нутрощі корабля, ми дедалі частіше знаходили конструкції, які можна було б, напруживши уяву, назвати коридорами, — довгі опуклі приміщення з яйцеподібними входами та виходами. Побудовано їх, вочевидь, було в тій самій техніці, що й стандартні камери-бульбашки, з відповідними змінами.
— Ти знаєш, що це таке, — сказав я Вардані, поки ми чекали, коли Сунь обстежить черговий отвір угорі. — Це схоже на аерогель. Ніби побудували простий каркас, а тоді просто… — я хитнув головою. Думка вперто не бажала формулюватися словами. — Не знаю, просто оббризкали її кількома кубічними кілометрами надміцної аерогелевої бази, а тоді зачекали, поки вона затвердне.
Вардані слабко всміхнулася.
— Так, можливо, щось таке. Це, безперечно, свідчило би про те, що вони розумілися на пластичності трохи більше за нас. Могли відображати та моделювати дані піни в такому масштабі.
— А може, й ні, — я обдумав цю ідею ще в її зародку, обмацав її складені, наче в оригамі, краї. — Тут конкретика конструкції не мала значення. Міг згодитися будь-який результат. А далі просто заповнюєш простір усім потрібним. Ну, там двигунами, системами середовища, зброєю…
— Зброєю? — вона поглянула на мене з якимось незрозумілим виразом обличчя. — Це конче має бути військовий корабель?
— Ні, це я для прикладу. Але…
— Тут щось є, — подала голос Сунь з комунікатора. — Якесь дерево чи…
Те, що сталося далі, було важко пояснити.