Я почув наближення цього звуку.
Я абсолютно точно знав, що почую його, за кілька часток секунди до того, як із бульбашки, яку досліджувала Сунь, виплив стишений подзвін. Це знання було чітким відчуттям, я наче почув відлуння, що летить навспак, опираючись повільному розпаду часу. Якщо це була інтуїція посланця, то така її ефективність мені досі тільки снилася.
— Співошпиль, — пояснила Вардані.
Я послухав, як відлуння стихло, звільняючи мене від лиховісного дрожу, який я щойно відчув, і мені раптом страшенно закортіло опинитися по інший бік від брами, сам-на-сам із прозаїчними небезпеками нанобних систем і випадів з убитого Заубервілля.
Вишні та гірчиця. Слідом за звуком потягнулася непоясненна суміш запахів. Цзян підняв свій «Сонцеструм».
Незворушне зазвичай обличчя Суджіяді скривилося.
— Що це таке?
— Співошпиль, — повторив я, намагаючись замаскувати дедалі сильнішу ніяковість спокоєм. — Свого роду марсіанська кімнатна рослинка.
Я вже бачив таку одного разу — по-справжньому, на Землі. Викопану з марсіянської скельної породи, з якої вона росла попередні кілька тисяч років, і виставлену на постамент, як твір мистецтва у власності багатія. Вона ще співала від кожного доторку, навіть від доторку вітерцю, досі пахла вишнею та гірчицею. Не мертва, не жива, поза будь-якими категоріями, доступними людській науці.
— Як вона тримається? — поцікавилася Вардані.
— Виростає зі стіни, — долинув голос Сунь з ноткою знайомого вже зачудування. — Наче якийсь корал…
Вардані позадкувала, щоб мати простір для запуску, і потягнулася до рушіїв свого гравітримача. Повітря швидко прокололо вищання: прилад увімкнувся.
— Зараз виберуся.
— Секундочку, пані Вардані, — Генд, плавно наблизившись, потіснив її. — Сунь, там можна якось пробратися?
— Ні. Вся бульбашка закрита.
— Тоді спускайся, — він підняв руку, випереджаючи Вардані. — У нас на це немає часу. Згодом можете за бажання повернутися сюди, поки Сунь ремонтуватиме буй. Поки що нам найперше потрібно знайти безпечну базу для передачі.
Обличчя археологістки набуло дещо зухвалого виразу, та вона була надто втомлена, щоб він затримався надовго. Вона знову вимкнула грав-рушії (машина невдоволено писнула) й відвернулася, різко буркнувши щось через плече — щось майже таке саме незрозуміле, як запах вишень і гірчиці згори. Вона трохи відбрела від менеджера з «Мандрейк» у бік виходу. Цзян, який стояв на її шляху, на мить завагався, а тоді пропустив її.
Я зітхнув.
— Молодець, Генде. Вона для нас — найближчий аналог провідника-тубільця в цьому, — я обвів усе довкола змахом руки, — місці, а тобі знадобилося її роздраконити. То от чого тебе навчали, коли ти здобував докторський ступінь з інвестування в конфлікти? Засмучувати експертів за кожної нагоди?
— Ні, — спокійно відповів він. — Але мене навчали не гаяти часу.
— Так, — я пішов за Вардані й наздогнав її, щойно вийшовши в коридор, який вів з камери. — Чуєш, зачекай. Вардані. Вардані, просто охолонь, благаю. Він покидьок, що ти будеш робити?
— Граний комерсант.
— Ну, так. І це теж. Але ми опинилися тут саме завдяки йому. Комерційну мотивацію ніколи не слід недооцінювати.
— Ти що, блін, в економічні філософи подався?
— Так, — я зупинився. — Послухай.
— Ні, з мене досить…
— Ні, послухай, — я підняв руку й показав на коридор. — Отам. Чуєш?
— Я не чую… — її голос поступово затих: вона вловила звук. На той час нейрохімія Клину Каррери вже встигла наблизити цей звук до мене, такий чіткий, що сумніватися тут не доводилося.
Десь далі в коридорі хтось співав.
Дві камери по тому ми побачили, хто саме. Цілий ліс зі співошпилів-бонсаїв, який проріс по всій підлозі та в нижній частині вигнутої шиї коридора, там, де він торкався головної бульбашки. Шпилі, здавалося, пробивалися крізь основну конструкцію судна з підлоги довкола з’єднання, хоча на їхньому корінні не було жодних ознак ушкоджень. Здавалося, матеріал корпусу змикається довкола них, як тканина, що гоїться. Найближча машина стояла на поважній відстані від них — за десять метрів — і ховалася далі в коридорі.
Пісня, що її співали шпилі, найбільше скидалася на звучання скрипки, але тягнулася нескінченно повільно, як тягнуться окремі моноволокна впоперек мосту, і, як мені здавалося, не мала жодної мелодії. Цей звук був тихий, майже недоступний слуху, але щоразу, коли він підвищувався, я відчував, як у мене смокче під ложечкою.
— Повітря, — тихо сказала Вардані. Перед цим вона бігла опуклими коридорами та камерами-бульбашками зі мною наввипередки, а тепер сіла навпочіпки перед шпилями, задихана, але з сяйвом в очах. — Тут, мабуть, проходить конвекція, що починається на іншому рівні. Вони співають лише від поверхневого контакту.