— А чому б ні? — я підвищив голос, аби докричатися на інший кінець платформи. — Цзяне! Бачиш на тому боці щось схоже на лебідку?
Цзян поглянув угору, а тоді хитнув головою.
— А ти, Люку?
— Пані Вардані!
— До речі про засранців, — пробурчав Шнайдер. До нашого зібрання під розпластаним трупом крокував Маттіас Генд.
— Пані Вардані, сподіваюся, ви збиралися лише поглянути на цей зразок.
— Насправді, — сказала йому археологістка, — ми шукаємо способу зняти його за допомогою лебідки. Вас це бентежить?
— Так, пані Вардані, бентежить. Цей корабель і весь його вміст є власністю корпорації «Мандрейк».
— Ні, не є, поки не заспіває буй. Принаймні саме це ви нам сказали, щоб затягнути нас сюди.
Генд нещиро всміхнувся.
— Не робіть із цього проблеми, пані Вардані. Вам непогано заплатили.
— Ой, заплатили. Мені заплатили, — Вардані пильно подивилася на нього. — Ідіть у сраку, Генде.
Вона промчала платформою й зупинилася на її краю, дивлячись уперед.
Я витріщився на менеджера з «Мандрейк».
— Генде, що з тобою таке? Я ж наче сказав тобі бути з нею м’якішим. Це на тебе архітектура так діє чи що?
Я залишив його з трупом і пішов туди, де стояла, міцно охопивши руками тіло й опустивши голову, Вардані.
— Ти, бува, не думаєш стрибнути?
Вона пирхнула.
— Отой гівнюк. Він би, блін, і на райські ворота причепив корпоративну головивіску, якби тільки їх знайшов.
— Щодо цього не знаю. Він досить ревний вірянин.
— Справді? Цікаво, як це не заважає його комерційному життю.
— Ну, так. Організована релігія — сама знаєш.
Вона ще раз пирхнула, але тепер у її пирханні вчувався смішок, а її постать трохи розслабилася.
— Не знаю, чому я так розклеїлася. В мене все одно немає з собою інструментів для роботи з органічними рештками. Хай висить там. Кого це колише?
Я всміхнувся й поклав руку їй на плече.
— Тебе, — м’яко сказав я.
Купол у нас над головами був такий само прозорий для радіосигналів, як і для видимої частини спектру. Сунь виконала низку простих перевірок за допомогою наявного обладнання, а тоді ми всі попрямували назад на «Наґіні» й винесли пошкоджений буй на платформу разом із трьома ящиками інструментів, які, на думку Сунь, могли стати в нагоді. Ми зупинялися в кожній камері, позначаючи свій шлях бурштиновими липкими міні-мітками і, на превеликий жаль для Тані Вардані, мажучи підлогу ілюмінієвою фарбою.
— Вона змиється, — сказала їй Сунь Ліпін тоном, який вказував на те, що її це в будь-якому разі не хвилює.
Навіть із парочкою гравітримачів для полегшення підйому перенесення буя до його визначеного місця спочинку було довгою й важкою роботою, яка через хаотичну бульбашкову архітектуру корабля виводила з себе. Я виснажився, перш ніж ми зібрали все на платформі — збоку, на безпечній відстані від мумій перших тутешніх мешканців. Радіаційне ураження, що лютувало в моїх клітинах, ставало надто сильним, щоб йому могли дати раду ліки.
Я знайшов у центральній конструкції ділянку, над якою не нависав труп, і сперся на неї, дивлячись на зорі, тим часом як моє замучене тіло щосили намагалося стабілізувати пульс і притлумити неприємне відчуття в нутрощах. Зовні, серед зір, мені підморгувала, здіймаючись над обрієм платформи, відчинена брама. Далі праворуч краєчком ока я бачив найближчого марсіянина. Я подивився вгору навпроти себе — туди, де поглядав на мене прикритими очима труп, — і приклав один палець до скроні, віддаючи честь.
— Так. Скоро підійду.
— Прошу?
Я повернув голову й побачив, що за пару метрів від мене стоїть Люк Депре. Завдяки стійкому до радіації маорійському чохлу він, схоже, почувався майже комфортно.
— Та нічого. Це я спілкуюся.
— Розумію, — з виразу його обличчя було цілком очевидно, що ні. — Я тут думав… Хочеш прогулятися й усе оглянути?
Я похитав головою.
— Може, пізніше. Втім, не відмовляйся від цього заради мене.
Він насупився, але залишив мене у спокої. Я бачив, як він пішов разом з Амелі Вонґсават. Подекуди на платформі збиралися маленькими компаніями інші члени групи, перемовляючись не надто гучними голосами. Я, здається, почув тихий контрапункт до них у виконанні скупчення співошпилів, але зосереджувати на ньому нейрохімію мені не хотілося. Я відчув, як із зоряного покриву повільно опускається безмежна втома, і платформа піді мною неначе кудись поїхала. Я заплющив очі й поринув у стан, який не зовсім був сном, але відзначався всіма його недоліками.