Ковачу…
Граний Семетер.
Сумуєш за своєю розірваною дівчиною з Лаймонського нагір’я?
Не…
Хочеш, щоб вона була тут цілою, так? Чи хотів би, щоб частини її тіла звивалися над тобою самі по собі?
У мене сіпнулося обличчя в тому місці, де її нога, яку метнув повз мене нанобний кабель, розбила мені губу.
В цьому є свій чар, га-а-а? Розчленована гурія до твоїх послуг. Одна рука тут, друга рука там. Опуклі пригорщі плоті. Так би мовити, індивідуальна скорочена версія. М’яка плоть, Ковачу, така, якої можна торкнутися. Податлива. Її можна було б набирати у пригорщі. Підганяти під себе.
Семетере, ти нариваєшся…
І не з’єднана з якоюсь недоречною особистою волею. Викинь зайві частини. Частини, що виділяють, частини, які мислять не про щось чуттєве. У посмерті є багато насолод…
Залиш мене, блін, самого, Семетере.
А навіщо? Самотність холодна, це — затока холоду, глибша за ту, на яку ти дивився з корпусу «Мівтсемді». Нащо мені лишати тебе сам-на-сам із цим, коли ти був мені таким другом? Прислав мені стільки душ.
Гаразд. На цьому все, засранцю…
Я різко прокинувся в поту. Неподалік сиділа навпочіпки й дивилася на мене Таня Вардані. За нею висів застиглий у польоті марсіянин, дивлячись униз незрячими очима, наче янгол в соборі Андрича в Новопешті.
— У тебе все гаразд, Ковачу?
Я притиснув пальці до очей і скривився: тиск виявився болючим.
— Гадаю, непогано як на мерця. А хіба ти не пішла в розвідку?
— Мені хріново. Може, згодом.
Я трохи випрямився, скориставшись опорою. На іншому боці платформи Сунь невпинно працювала над оголеними платами буя. Неподалік тихо перемовлялися Цзян і Суджіяді.
— Цього «згодом» у нас обмаль. Гадаю, Сунь упорається швидше, ніж за десять годин. Де Шнайдер?
— Відійшов з Гендом. А чого це ти сам не пішов на екскурсію до Коралового замку?
Я всміхнувся.
— Таню, ти ніколи в житті не бачила Коралового замку. Що ти маєш на увазі?
Вона сіла біля мене, повернувши обличчя до зір.
— Перевіряю своє володіння жаргоном Світу Гарлана. А тебе це бентежить?
— Довбані туристи.
Вона засміялася. Я сидів і насолоджувався цим звуком, поки він не стих, а тоді ми обоє трохи посиділи у товариській тиші, яку порушувала лише Сунь, паяючи схеми.
— Гарне небо, — нарешті сказала вона.
— Так. Можна спитати дещо про археологію?
— Питай.
— Куди вони пішли?
— Марсіяни?
— Так.
— Ну, космос великий. Хто…
— Ні, ці марсіяни. Команда цієї штуки. Нащо кидати тут напризволяще такий великий об’єкт? Навіть їм він мав обійтись у бюджет цілої планети. Наскільки ми розуміємо, він працює. Опалюється, з підтримуваною атмосферою, з робочою стикувальною системою. Чому вони не забрали його з собою?
— Хто знає? Може, вони пішли поспіхом.
— Ой, та…
— Ні, я серйозно. Вони взагалі покинули цю область космосу, або ж їх винищили, чи вони самі винищили одне одного. Вони покинули дуже багато речей. Цілі міста речей.
— Так. Таню, місто з собою забрати не можна. Звісно, його залишають. Але ж це, блін, зореліт. Чому вони могли покинути такий предмет?
— Вони ж залишили орбіталки довкола Світу Гарлана.
— Вони автоматичні.
— І що? Ця штука теж — якщо говорити про системи обслуговування.
— Так, але вона була створена для команди. Не конче треба бути археологістом, щоб це зрозуміти.
— Ковачу, може, підеш до «Наґіні» й відпочинеш? Нікому з нас не хочеться вивчати цей простір, а в мене від тебе скоро голова розболиться.
— Думаю, ти зрозумієш, що тут винна радіація.
— Ні, я…
У мене на грудях подав гаркавий голос відкинутий індукційний мікрофон. Я трохи покліпав, дивлячись на нього, а тоді підняв і закріпив.
— …просто ...ле ...ут, — вимовляв голос Вонґсават, захоплений і щільно переплетений із завадами. — Хоч що… було… не дум… помер від гол…
— Вонґсават, це Ковач. Зачекай трохи. Сповільнись і почни спочатку.
— Я сказала, — вимовила пілотеса з сильним притиском, — ду… знайшли… дин труп. Лю… труп. Част… про… ий на стик… анції. І… здається… що йо… вбило.
— Гаразд, ми вже йдемо, — я ледве зіп’явся на ноги і змусив себе заговорити з такою швидкістю, щоб у Вонґсават була можливість зрозуміти мене за завадами. — Повторюю: ми вже йдемо, стійте на місці спиною до спини й не рухайтесь. І стріляйте, бляха, в усе, що бачите.