— Що там таке? — запитала Вардані.
— Халепа.
Я оглянув платформу, і мені раптом чітко згадалися слова Суджіяді.
Нас узагалі не має тут бути.
У мене над головою порожніми очима на нас дивився марсіянин. Відсторонений, як справжнісінький янгол, і такий самий помічний.
Розділ тридцять третій
Він лежав в одному з бульбашкових тунелів десь за кілометр углиб корпусу судна, вбраний у скафандр і досі майже цілий. У м’якому білому світлі від стін було чітко видно, що обличчя за лицьовим щитком зсохлося, ставши геть кістлявим, але жодних інших помітних ознак розкладання, здається, не було.
Я став на коліна біля трупа й поглянув на загерметизоване обличчя.
— А він має непоганий вигляд, зважаючи на обставини. — Стерильне повітря, — пояснив Депре. Він тримав заряджений «Сонцеструм» збоку й весь час поглядав на роздуту стелю вгорі. За десять метрів крутилася біля отвору, через який тунель вів до наступної камери-бульбашки, Амелі Вонґсават, якій явно було дещо менш комфортно зі зброєю. — І антибактеріальні засоби, якщо скафандр не зовсім нікудишній. Цікаво. Резервуар досі на третину повний. Помер він точно не від задухи.
— На скафандрі є якісь ушкодження?
— Якщо й є, то я їх не бачу.
Я сів на п’яти.
— Безглуздя. Цим повітрям можна дихати. Нащо вдягати скафандр?
Депре знизав плечима.
— А від чого помирають у скафандрі біля відкритого атмосферного шлюзу? Тут усе безглуздо. Я вже й не намагаюся це зрозуміти.
— Рух, — різко сказала Вонґсават.
Я вивільнив правий інтерфейсний пістолет і пішов до отвору, де стояла вона. Нижній його край був за метр із хвостиком над підлогою й вигинався вгору широкою усмішкою, а далі поступово звужувався до даху з обох боків і врешті-решт замикався чітко заокругленою вершиною. Обабіч нього було по два метри простору для укриття, та й під краєм можна було сховатися. Просто мрія снайпера.
Депре сховався зліва, вертикально тримаючи «Сонцеструм» збоку. Я зігнувся поруч із Вонґсават.
— Здається, щось упало, — пробурчала пілотеса. — Не в цій камері — може, в наступній.
— Гаразд.
Я відчув, як холодна нейрохімія струменить по моїх руках і заряджає мені серце. Приємно було знати, що системи досі працюють попри крайню втому від радіаційного отруєння. А після такої тривалої гонитви за тінями й боїв із безликими колоніями нанобів зустріч із привидами загиблих, людей і не-людей, перспектива повноцінного бою була майже задоволенням.
Та ні, без «майже». Подумавши про вбивство, я відчув, як мені від задоволення стало лоскотно в животі.
Депре підняв одну руку, відірвавши її від проекційного жолоба свого «Сонцеструма».
Послухай.
Тепер я почув це — малопомітне шаркання з іншого боку камери. Я витягнув другий інтерфейсний пістолет і сховався за рельєфним краєм отвору. Обробка посланця остаточно позбавила напруження мої м’язи, передавши його рефлексам, що причаїлися за зовнішнім спокоєм.
У просторі на іншому боці наступної камери промайнуло щось бліде. Я вдихнув і прицілився в це.
Поїхали.
— Ти там, Амелі?
Голос Шнайдера.
Я почув, як Вонґсават майже одночасно зі мною шумно видихнула. Вона зіп’ялася на ноги.
— Шнайдере! Що ти робиш? Я тебе мало не підстрелила.
— Ну, оце, блін, привітність, — Шнайдер чітко показався в отворі й перекинув одну ногу за край. Свій «Сонцеструм» він недбало повісив на одне плече. — Ми тут примчали на порятунок, а ви за це нас розстрілюєте.
— Це інший археологіст? — запитав Генд, пройшовши в камеру слідом за Шнайдером.
У правій руці він, як не дивно, тримав ручний бластер. Я усвідомив, що вперше бачу менеджера озброєним, відколи його знаю. Зброя йому не пасувала. Вона затьмарювала його ауру зали засідань на дев’ятнадцятому поверсі. Вона була недоречна, була тріщиною на фасаді, муляла око, як муляли 6 око справжні кадри боїв у вербувальному кліпі Лапіне. Генд був не з тих, хто користується зброєю сам. Принаймні не такою безпосередньою і брудною зброєю, як частинковий бластер.
До того ж у нього в кишені схований станер.
Мені замуляла обробка посланця, нещодавно переведена в режим бойової готовності.
— Підійди та поглянь, — запропонував я, приховуючи свій неспокій.
Двоє новоприбулих пройшли відкритою місцевістю до нас із байдужою необережністю, яка страшенно діяла мені на бойові нерви. Генд поклав руки на край входу до тунелю й витріщився на труп. Я раптом помітив, що його обличчя пополотніло від променевої хвороби. Його постать здавалася напруженою, ніби він не знав напевне, скільки ще зможе простояти. Відколи ми приземлились у стикувальному модулі, в нього почав сіпатися кутик рота. На його тлі Шнайдер просто-таки сяяв здоров’ям.