— Де ти був? — запитав Депре.
— Думав.
Шнайдер розсміявся.
— Чуваче, це шкідливо. Не думай. Ось, — він перекотив до мене бляшанку з амфетаміновою колою. Я зупинив її черевиком. — Пам’ятаєш, що ти казав мені в лікарні? Бійцю, блін, не думай: ти що, не читав умов вступу на службу?
Дехто несміливо всміхнувся. Я кивнув.
— Коли він сюди дістанеться, Яне?
— Га?
— Я сказав, — я відфутболив бляшанку назад до нього. Він витягнув руку і дуже швидко підхопив бляшанку. — Коли він сюди дістанеться?
Всі розмови, які тривали на той час, урвалися, як єдиний артилерійський наліт Конрада Гарлана на Міллспорт. Їх розстріляли, наче з частинкомета, торохтіння бляшанки та раптова тиша, що запала, коли бляшанка опинилася у стисненому кулаці Шнайдера.
Правому кулаці. Його вільна лівиця трохи забарилася, потягнувшись по зброю за кілька часток секунди після того, як я наставив на нього «Калашникова». Шнайдер побачив це і завмер.
— Не смій, — сказав я йому.
Збоку від себе я відчув, як Вонґсават ще тягнеться по станер у кишені. Я поклав вільну долоню їй на руку і злегка хитнув головою. Заговорив з характерною для посланця переконливістю в голосі.
— Не треба, Амелі.
Вона опустила руку на коліна. Завдяки периферійному скануванню я зрозумів, що наразі всі сидять тихо, навіть Вардані. Я трохи розслабився.
— Коли він сюди дістанеться, Яне?
— Ковачу, я не знаю, що ти, нахрін…
— Та ні, знаєш. Коли він сюди дістанеться? Чи тобі вже набридло мати дві руки?
— Хто?
— Каррера, Яне, коли він, блін, сюди дістанеться? Питаю востаннє.
— Я не…
Коли інтерфейсний пістолет прострілив у Шнайдера в долоні дірку й перетворив бляшанку, яку той досі тримав, на побитий шмат металу, його голос зірвався на різкий крик. У повітря бризнули кров і амфетамінова кола, дивовижно подібні за забарвленням. Трохи бризок потрапило на обличчя Тані Вардані, і вона сильно здригнулася.
Це не змагання в популярності.
— Що таке, Яне? — лагідно спитав я. — Той чохол, який тобі дав Каррера, погано реагує на ендорфіни?
Вардані, так і не витерши обличчя, здійнялася на ноги.
— Ковачу, він…
— Таню, не кажи мені, що чохол той самий. Ти з ним трахалася, як зараз, так і два роки тому. Ти знаєш.
Вона отетеріло захитала головою.
— Татуювання… — прошепотіла вона.
— Татуювання нове. Новісіньке та блискуче, навіть як на ілюміній. Він зробив його наново, як і кілька простих пластичних операцій — це входило в пакет послуг. Хіба не так, Яне?
Шнайдер здобувся лише на змучений стогін. Він витягнув руку з розтрощеною долонею й недовірливо дивився на цю долоню. На палубу крапала кров.
Я відчував лише втому.
— Як я розумію, ти продався Каррері, аби лиш уникнути віртуального допиту, — сказав я, не припиняючи стежити за реакцією присутніх за допомогою периферійного сканування. — В принципі, я на тебе не ображаюсь. А якщо тобі запропонували новий бойовий чохол з повноцінною радіаційною та хімічною стійкістю, та ще з індивідуальним оформленням… що ж, зараз на Санкції-IV такі умови пропонують рідко. І хто його знає, скільки ще «брудних» бомб скинуть обидві сторони. Так, я пристав би на такі умови.
— А докази в тебе є? — запитав Генд.
— Крім того, що він єдиний серед нас досі не посірів? Поглянь на нього, Генде. Він тримається краще за маорійські чохли, а вони ж створені для цієї хріні.
— Я 6 не назвав це доказом, — задумливо промовив Депре. — Хоча це й дивно.
— Та блін, він бреше, — процідив крізь зуби Шнайдер. — Якщо хтось і працює потай на Карреру, то це Ковач. Ну ради Самеді, він же лейтенант Клину.
— Не спокушай долю, Яне.
Шнайдер гнівно поглянув на мене, завивши від болю. Я, здається, почув, як це виття підхопили співошпилі на іншому боці платформи.
— Курва, дайте мені медпов’язку, — заблагав він. — Хто-небудь.
Сунь потягнулася до своєї аптечки. Я похитав головою.
— Ні. Хай спершу скаже, скільки в нас часу до того, як Каррера пройде у браму. Ми маємо підготуватися.
Депре знизав плечима.
— Хіба ми ще не готові, якщо це знаємо?
— До Клину? Ні.
Вардані без жодного слова підійшла до Сунь і висмикнула аптечку з волоконного чохла на грудях у тієї.