— Давай сюди. Якщо ви, козли у формі, не хочете за це взятися, візьмуся я.
Вона стала на коліна біля Шнайдера й розкрила аптечку, а тоді висипала весь її зміст на підлогу в пошуках пов’язок.
— Конвертики з зеленими етикетками, — безпорадно підказала Сунь. — Отам.
— Дякую, — процідила вона крізь зуби й позирнула на мене. — Що тепер робитимеш, Ковачу? Скалічиш і мене?
— Таню, він би продав нас усіх. Уже продав.
— Ти цього не знаєш.
— Я знаю, що він якось спромігся прожити два тижні на борту корабля-шпиталю з обмеженим доступом, не маючи справжньої документації. Знаю, що він без перепустки пробрався в офіцерські палати.
Вона скривилася.
— Та йди у сраку, Ковачу. Коли ми копали у Данґреку, він вибив нам муніципальний грант на дев’ять тижнів роботи від заубервілльської влади. Без жодної, блін, документації.
Генд прокашлявся.
— Як на мене…
І тут корабель довкола нас спалахнув.
Він осяяв простір під куполом; окремі раптові спалахи світла розросталися до цільних прозорих кольорових блоків, що оточували центральну конструкцію. В повітрі між кольорами літали іскри, промені енергії, обм’яклі, наче пошарпані штормом і відірвані від такелажу вітрила. Сяйво фонтанувало з вершин світла, що розросталось і кружляло, оббризкувало палубу, а торкаючись прозорої поверхні, будило в ній тьмяніше світло. Вгорі згасли зорі. Посередині зникли муміфіковані трупи марсіян, які заливало дедалі потужніше сяйво. Усе це супроводжувалося певним звуком — щоправда, я не стільки чув його, скільки відчував омитою світлом шкірою, гудінням і дрожем, що наростали в повітрі й нагадували приплив адреналіну на початку бою.
Вонґсават торкнулася моєї руки.
— Визирни, — наказала вона. Хоч Вонґсават й була поряд зі мною, здавалося, ніби вона намагається перекричати завивання вітру. — Подивися на браму!
Я захилив голову й за допомогою нейрохімії подивився крізь вихори світла на кришталеву стелю. Попервах я не міг збагнути, що має на увазі Вонґсават. Я не міг знайти браму і здогадався, що вона, певно, десь по інший бік від корабля, завершує чергове коло по орбіті. Тоді я максимально збільшив одну розмиту сіру пляму, надто тьмяну, щоб бути…
І тут до мене дійшло.
Буря світла та енергії, що вирувала довкола нас, тривала не тільки в повітрі під куполом. Простір довкола марсіанського судна теж оживав. Зорі померхли, перетворившись на ледь помітні вогники за завісою з чогось затуманеного і тремтливого, що зависло за кілька кілометрів від орбіти брами.
— Це екран, — упевнено сказала Вонґсават. — Нас атакують.
Буря в нас над головами вщухала. Тепер у світлі плавали часточки тіні, що подекуди збиралися по кутках, схожі на косяки наполоханих рибок-сріблянок у негативі, а подекуди розліталися в неквапливому падінні й осідали на сотні різних рівнів довкола трупів двох марсіян, які знову стало видно. По кутках згаслих полів мерехтіли один за одним яскраві спалахи різних відтінків перламутрового та сірого. Навколишнє гудіння стихло, і корабель почав розмовляти з собою розбірливіше. По платформі котилися луною свистячі ноти впереміш із глибокою пульсацією органних звуків.
— Це… — мені миттєво пригадалася тісна каюта на траулері, спіраль котушки даних, що тихо працювала, прибрані у верхній кут пилинки даних. — Це система даних?
— Цінний здогад, — Таня Вардані пролізла під довгими завісами сяйва й показала на візерунок із тіні та світла, що утворився довкола двох трупів. Її обличчя виражало дивне піднесення. — Трохи менш масивний за звичайний настільний голограф, еге ж? Гадаю, основний пульт у цих двох. Шкода, що вони неспроможні ним користуватися, але я все ж таки гадаю, що корабель здатен подбати про себе сам.
— Це залежить від того, що буде далі, — похмуро зауважила Вонґсават.
— Погляньте на верхні екрани, на сіре тло.
Я подивився, куди вона показує рукою: високо вгорі, на перламутровій поверхні завширшки десять метрів майже під куполом було видно каламутне зображення зір, які тепер затьмарював зовнішній щит.
Там, серед зірок ворухнулося щось видовжене, як акула, і кутасте.
— Що це за хрінь така? — запитав Депре.
— Сам не здогадаєшся? — Вардані мало не трусилася — таким сильним було те, що вирувало в ній. Вона перебувала в центрі нашої уваги. — Поглянь угору. Прислухайся до корабля. Він каже тобі, що це таке.
Марсіянська система даних ще говорила; її мову не міг зрозуміти ніхто, але наполегливість у її тоні перекладу не потребувала. Наді мною спалахнули роздроблені вогні («Техногліфи на позначення числівників, — раптово майже усвідомив я, — це зворотний відлік»), схожі на цифрові лічильники під час відстежування ракети. Здіймалися й опускалися в нелюдському звукоряді сердиті крики.