За дві камери до стикувального модуля ми почули, як вмикаються двигуни «Наґіні». Обережності прихованої атаки як не бувало. Я непевно побіг. Мене випередив Цзян, а тоді Депре. Намагаючись не відставати, я зігнувся від спазмів і нудоти посередині останньої камери. За двадцять метрів від мене Депре та ніндзя сховалися коло входу до модуля. Я витер з рота тоненьку ниточку слини й випрямився.
Пролунав верескливий, лункий, схожий на вибух крик — наче хтось спробував загальмувати розширення самого всесвіту.
Постріл ультравібраційної батареї «Наґіні» в замкненому просторі.
Я викинув «Сонцеструм», майже підніс руки до вух — і пульсація припинилася так само раптово, як і почалася. До мого поля зору на ватяних ногах повернувся Депре, з голови до ніг забарвлений кров’ю і без «Сонцеструма». За ним понизилося вищання двигунів «Наґіні», переходячи в ревіння: Шнайдер завів її й полетів геть. Біля атмосферних бар’єрів ляснуло потривожене повітря, що пролетіло воронкою стикувального модуля і вдарило мене теплим вітром по обличчю. А далі — нічого. Болюча тиша, напружена від дзвону в замучених вухах, що намагалися дати собі раду з несподіваною відсутністю шуму.
У верескливій тиші я намацав свій «Сонцеструм» і підійшов до Депре, який повалився на підлогу, спершись спиною на вигнуту стіну. Він оторопіло дивився на свої руки та кров, що їх вкривала. На його обличчі були червоні та чорні смуги. Його хамелеохромовий бойовий костюм уже змінював колір під кров, якою теж був заляпаний.
Я подав голос, і він підняв очі.
— Цзяне.
— Говорить, — він потягнув руки до мене, і його лице на мить скривилося, наче в немовляти, яке не знає напевне, заплакати чи ні. Він вимовляв слова по одному, наче був змушений зупинятись і склеювати їх. — Говорить. Цзян. Говорить, — він стиснув кулаки. — Блін.
У мене на шиї безсило зашипіла індукційна гарнітура. По той бік камери заворушилася й захихотіла з нас машина.
Розділ тридцять четвертий
«„Здоланий“ — це ще не „мертвий“. Не залишайте пам’ятей.»
Цю пісеньку люблять співати в більшості згуртованих спецпідрозділів; у Корпусі Посланців, звичайно ж, любили. Але завдяки сучасній зброї співати її з серйозним обличчям стає дедалі важче. Ультравібраційна гармата рівномірно розхлюпала Цзяна Цзяньпіна по десяти квадратних метрах палуби стикувального модуля та огороджувальної стіни. Ця розірвана та розідрана тканина була не твердіша за те, що крапало з Люка Депре. Ми якийсь час походили по ній, розмазуючи її черевиками й нагинаючись оглянути крихітні чорні згустки крові, та нічого не знайшли.
За десять хвилин Депре висловився за нас обох.
— Думаю, ми гайнуємо час.
— Так, — щось лунко бомкнуло крізь корпус під ногами, і я підняв голову. — Думаю, Вонґсават мала рацію. Нас обстрілюють.
— Вертаємо?
Я згадав про індукційну гарнітуру й почепив її назад. Той, хто раніше кричав на нас, уже здався: на каналі було чути лише завади та дивні схлипи, що могли бути хвилею-носієм.
— Говорить Ковач. Повторюю: говорить Ковач. Звітуйте про ситуацію.
Після тривалого мовчання з мікрофона вирвався голос Суджіяді.
— …лося?…и... или… запуск. Шнай... ...ав?
— Маркусе, тебе погано чутно. Звітуй про ситуацію. Нас атакують?
Пролунав шквал спотворень і чи то два, чи то три голоси, що намагалися перебити Суджіяді. Я зачекав.
Нарешті майже чітко долинув голос Тані Вардані.
— …тут... ачу.... ...пеці. Ми ...ох... небез... ...торюю, жод… небез... ...еки.
Корпус ізнову заспівав, наче храмовий гонг від удару. Я з сумнівом поглянув на палубу в себе під ногами.
— Ти сказала «в безпеці»?
— …так-к-к-к ...ої небез... ад негай... ...пеці …торюю, в безпеці.
Я поглянув на Депре і знизав плечима.
— Певно, в цього слова нове визначення.
— Тоді вертаємо?
Я роззирнувся довкола, підняв погляд на численні зміїсті яруси стикувального модуля, а тоді знову подивився на його скривавлене обличчя. Вирішено.
— Мабуть, що так, — я ще раз знизав плечима. — Це територія Вардані. Вона ще ніколи не помилялася.
Тим часом на платформі зупинилися марсіянські системи даних, що тепер виблискували рішучим сузір’ям, тим часом як люди стояли внизу й витріщалися на все це, наче віряни, що зіткнулися з несподіваним дивом.
Це неважко зрозуміти.
Довкола центральної конструкції у приміщенні було встановлено низку екранів і дисплеїв. Одні були явними аналогами бойових систем, що трапляються в будь-якому дредноуті, а інші не скидалися ні на що з того, що я досі бачив. Сучасна війна навчає роботи зі складеною візуалізацією даних, розвиває здатність оперативно й без свідомих розумових зусиль діставати потрібні відомості з десятка різних екранів та індикаторів. Обробка, якою займаються в Корпусі Посланців, відточує цю навичку ще більше, але поглянувши на величезну блискучу марсіанську систему даних, я відчув, що заплутався в ній. Я помічав то там, то тут зрозумілі вхідні дані, зображення, які я міг пов’язати з подіями в космосі довкола нас, про які я знав, але навіть серед цих елементів були великі прогалини — там екрани випромінювали частоти, не призначені для людського ока. В інших випадках я не розумів, повноцінною є візуалізація, несправною чи вона геть вийшла з ладу.