З інфозабезпечення, що піддавалось ідентифікації, я помітив візуальну телеметрію в реальному часі, багатоколірні спектрографічні ескізи, відображувачі траєкторій і аналітичні моделі динаміки бою, монітори ефективності вибухів і графічне відображення вмісту магазинів, щось дуже схоже на умовні позначення грав-градієнта…
Посеред екрана в кожній другій візуалізації насувався нападник.
Він плавно долав криву сонячної сили тяжіння під хвацьки скошеним кутом і являв собою струнке, схоже на хірургічний інструмент поєднання кількох прутів і еліптичних кривих, які чітко вказували: це бойовий корабель. Не встиг я про це подумати, як до мене прийшов доказ цього. На екрані, що не відображав реальний простір, нам підморгнуло з порожнечі озброєння. За межами купола замерехтіли та засвітилися щити, що їх випустило наше судно. Під ногами струсонуло корпус корабля.
Тобто…
Коли до мене дійшло, я відчув, як мій розум розтягується.
— Не знаю, що це таке, — невимушено заявила Сунь, коли я підійшов до неї. Вона, здавалося, була зачарована тим, на що дивилася. — Це точно якась надсвітлова зброя — судно, певно, майже за цілу астрономічну одиницю від нас, а ми щоразу миттєво дістаємо удар. Щоправда, вона наче не завдає великої шкоди.
Вонґсават кивнула.
— Гадаю, це попередні шифратори систем. Вони мають звести на пси мережу оборони. Може, це якийсь грав-дезінтегратор; я чула, що «Мітома» саме досліджує… — вона зупинилася. — Дивіться, ось наступне торпедне віяло. Блін, це дуже багато снарядів як на один запуск.
Вона мала рацію. Простір перед судном-нападником наповнився крихітними золотавими слідами, які завдяки щільності скидалися на завади на поверхні екрана. На вторинних дисплеях раптом з’явилися деталі зображення, і я побачив, як снаряди з цього рою, займаючи мільйони кілометрів простору, прикривають і захищають один одного у вигадливих обманних маневрах.
— Гадаю, вони теж надсвітлові, — промовила Сунь. — Екрани якось дають собі з цим раду, відображають це. На мою думку, це все вже відбулося.
Судно, на якому я стояв, віддалено загуло окремими вібраціями з десятка різних кутів. За його межами знов замерехтіли щити, і в мене з’явилося неясне відчуття, ніби з мікросекундною пульсацією притлумленої енергії вислизає якась темна маса.
— Протизапуск, — сказала Вонґсават мало не з задоволенням у голосі. — Знов те саме.
За цим неможливо було встежити — так швидко все відбувалося. Однаково що спробувати відстежити лазерний вогонь. На екранах спалахнув фіалковим новий рій, який пробирався крізь дедалі ближчий золотий град і детонував плямами світла, що згасали, ледве вибухнувши. З кожним спалахом згасало й по кілька золотих плям, поки небо між двома суднами не спорожніло.
— Яка краса, — видихнула Вонґсават. — Яка, блін, краса.
Я прокинувся.
— Таню, я чув слово «безпека», — я показав рукою на лютий бій, що відображався в нас над головами всіма кольорами веселки. — Оце ти називаєш безпекою?
Археологістка нічого не сказала. Вона пильно дивилася на скривавлене обличчя та одяг Люка Депре.
— Розслабся, Ковачу, — Вонґсават показала на один із відображувачів траєкторій. — Бачиш, це кометник. Вардані вичитала з гліфів те саме. Воно просто пролетить повз нас і обміняється пострілами, а тоді знову посуне далі і зникне.
— Кометник?
Пілотеса розвела руками.
— Післябойова орбіта захоронения, автоматичні бойові системи. Це круговий маршрут. Схоже, так триває вже тисячі років.
— Що сталося з Яном? — пролунав напружений до краю голос Вардані.
— Він полетів без нас, — у мене з’явилася думка. — Він чкурнув у браму, так? Ти бачила?