Сморід табору, з якого я витягнув Вардані; діти, що вмирають від голоду під дулами робозброї та керівництвом вигорілого дротника, пародії на людину.
Корабель-шпиталь, який сяк-так долає простір між полями боїв.
Взвод, зграя, розірвана довкола мене розумною шрапнеллю.
Два роки м’ясорубки на Санкції-IV.
А до цього — Корпус.
Інненін, Джиммі де Сото та інші, чий розум начисто вигриз ролінґівський вірус.
А до цього — інші планети. Інший біль, здебільшого не мій. Смерть і обман посланців.
А до цього — Світ Гарлана та дитинство у нетрях Новопешта з поступовим набуттям емоційного каліцтва. Рятівний стрибок у радісну жорстокість піхоти Протекторату. Дні охорони порядку.
Змучені життя, прожиті у болоті людського нещастя. Біль — притлумлений, ущільнений, збережений для обліку, який так і не відбувся.
Угорі кружляли зі скорботними криками марсіяни. Я відчував, як у мені самому наростає, збирається крик, і зрозумів, що він, виходячи назовні, мене розірве.
А тоді — вихід.
А тоді — пітьма.
Я вдячно повалився в неї, сподіваючись, що привиди невідомщених загиблих проминуть мене в темряві, бо не помітять.
Розділ тридцять п'ятий
Біля берегової лінії холодно, насувається буря. Чорні плями випадів змішуються з вихорами брудного снігу, а вітер зриває зі скуйовдженого моря водяні бризки. Ліниві хвилі викидаються на пісок, який під насупленим небом здається каламутно-зеленим. Я згорблюю плечі під кітелем. Руки я запхав у кишені, а моє обличчя під дією погоди зіщулилося, наче кулак.
Далі вздовж вигнутого пляжу світить у небо помаранчево-червоне багаття. Між багаттям і морем сидить закутана в ковдру самотня постать. Я мимохіть вирушаю туди. Принаймні багаття видається теплим, а йти більше нікуди.
Брама зачинена.
Це звучить неправильно; чомусь я знаю, що це неправда.
Однак…
Що ближче я підходжу, то сильнішим стає мій неспокій. Зіщулена постать не рухається й ніяк не реагує на моє наближення. До цього я побоювався, що ця людина може бути ворожо налаштованою, та тепер цей страх зморщується, звільняючи місце для іншого страху: може, я знаю цю людину і знаю, що вона мертва…
Як і всі інші, кого я знаю.
За постаттю біля вогню я бачу конструкцію, що здіймається з піску, величезний кощавий хрест, до якого щось неміцно прив’язано. Настирливий вітер і колючий, як голки, дощ зі снігом, який він несе, не дозволяє мені поглянути досить далеко, щоб чітко розгледіти цей предмет.
Тепер вітер квилить; колись я чув схожий звук і боявся його.
Я дістаюся багаття й відчуваю різкий приплив тепла до обличчя. Дістаю руки з кишень і простягаю їх.
Постать ворушиться. Я стараюся цього не помічати. Я не хочу цього.
— А… Покаянник.
Семетер. Його сардонічний тон зник — може, він думає, що більше його не потребує. Натомість з’явилося щось близьке до співчуття. Великодушне тепло людини, що перемогла у грі, в результатах якої взагалі не надто сумнівалася.
— Прошу?
Він сміється.
— Дуже кумедно. Чому б тобі не стати на коліна біля вогню? Так тепліше.
— Мені не так уже й холодно, — трусячись, кажу я, й ризикую — дивлюся на його обличчя. Його очі виблискують у світлі вогню. Він знає.
— Ти довго сюди йшов, Вовче з Клину, — добродушно каже він. — Можна почекати ще трохи.
Я дивлюся крізь розчепірені пальці на полум’я.
— Чого ти від мене хочеш, Семетере?
— Ой, та ну тебе. Чого я хочу? Ти знаєш, чого я хочу.
Він скидає з себе ковдру і граційно здіймається на ноги.
Він вищий, ніж мені запам’яталося, і видається елегантно загрозливим у своєму пошарпаному чорному плащі. Він надягає циліндр набакир.
— Я хочу того ж, що й усі інші.
— А це що таке? — я киваю на розіп’ятий у нього за спиною предмет.
— Це? — він, здається, вперше втратив рівновагу. Можливо, дещо збентежився. — Ну, це… Пропоную вважати, що це альтернатива. Тобто альтернатива тобі, але я насправді не вважаю, що тобі треба…
Я дивлюся на високу конструкцію, і її раптом стає легше розгледіти крізь вітер, дощ зі снігом і випади.
Це я.