Я прип’ятий до хреста сітями; мертва сіра плоть втискається у проміжки між мотузками; тіло звисає з жорсткої конструкції ешафоту; голова похилилася вперед. Обличчя в мене подзьобане мартинами. Очниці порожні, а щоки пошарпані. На лобі в мене подекуди видніється кістка.
Я відсторонено думаю: там, певно, холодно.
— А я тебе попереджав, — у його голосі з’являється тінь колишньої глузливості. Йому починає уриватися терпець. — Це альтернатива, але ти, на мою думку, погодишся з тим, що тут, біля багаття, незмірно затишніше. А ще є це.
Він розкриває скарлючену долоню й показує мені кортикальну пам’ять, досі у плямах свіжої крові та тканини. Я ляскаю себе по карку й виявляю там дірку з нерівними краями, відкриту порожнечу біля основи мого черепа, в яку з жахливою легкістю прослизають мої пальці. З іншого боку отвору я намацую власну мозкову тканину — слизьку, губчасту.
— Бачиш, — майже з жалем промовляє він.
Я прибираю пальці.
— Де ти це взяв, Семетере?
— О, такі роздобути неважко. Особливо на Санкції-IV.
— У тебе є пам’ять Крукшенк? — питаю я його, відчувши раптовий приплив надії.
Він ледь помітно вагається.
— Та звісно. Вони всі рано чи пізно приходять до мене, — він киває. — Рано чи пізно.
Цей повтор звучить неприродно. Наче він намагається когось переконати. Я відчуваю, як надія знову вмирає, згасає.
— Тоді краще пізно, — кажу я йому, знову простягнувши руки до вогню. Мене б’є по спині вітер.
— Ти про що? — сміх наприкінці фрази теж неприродний. Я ледь помітно всміхаюся. В цій усмішці трохи старого болю, але цей біль несе дивну втіху.
— Я вже піду. Тут для мене нічого немає.
— Підеш? — його голос раптом стає огидним. Він підіймає двома пальцями пам’ять, яка виблискує червоним у світлі вогню. — Ти нікуди не підеш, мій цуцику з вовчої зграї. Ти залишишся тут, зі мною. Нам треба обробити певні рахунки.
Тут уже сміюся я.
— Іди нахрін з моєї голови, Семетере.
— Ти, — одна скарлючена рука тягнеться над вогнем до мене. — Залишишся.
І «Калашников», обважнілий від повної обойми протипіхотних патронів, опиняється у мене в руці. Ну, хто б сумнівався.
— Мушу йти, — кажу я. — Передам від тебе привіт Гендові.
Він випрямляється, тягнучись рукою й виблискуючи очима.
Я наставляю пістолет.
— Тебе попереджали, Семетере.
Я стріляю під крису циліндра. Три рази, без зволікання.
Постріли відкидають його назад, і він падає в пісок аж за три метри від багаття. Я чекаю якусь мить, аби побачити, чи підведеться він, але йому кінець. Після його відходу вогонь помітно пригасає.
Піднявши очі, я бачу, що хрестоподібна конструкція спорожніла, хоч що це означає. Я згадую мертве обличчя людини, що висіла там раніше, сідаю навпочіпки біля вогню й зігріваюся, поки від нього не лишається тільки жар.
У блискучому попелі я помічаю кортикальну пам’ять, випалену дочиста; на тлі останніх обвуглених шматочків дерева вона виблискує металом. Я сягаю рукою в попіл і витягаю, тримаючи її по-семетерівськи, двома пальцями.
Трохи пече, але то дрібниці.
Я ховаю її та «Калашникова», запихаю руки, які стрімко холонуть, назад у кишені кітеля й випрямляюся, роззираючись довкола.
Тут холодно, але десь неодмінно є шлях, який веде з цього граного пляжу.
Частина п'ята
Конфлікт лояльності
Подивіться на факти. А тоді дійте відповідно до них. Це єдина мантра, яку я знаю, єдина доктрина, яку можу вам запропонувати, а робити це важче, ніж можна подумати, бо люди, присягаюся, наче від природи налаштовані на те, щоби всіляко цього уникати. Подивіться на факти. Не моліться, не загадуйте бажань, не купуйтеся на столітні догми та мертву риторику. Не піддавайтеся засвоєним установкам, своїй уяві чи своєму збоченому чуттю… чого завгодно. ПОДИВІТЬСЯ НА ФАКТИ. А ТОДІ дійте.
Розділ тридцять шостий
Зоряне нічне небо, пронизливо чисте.