— Схоже, що недарма. І вам, зважаючи на результати, пощастило, що нагодилися ми, — він підвівся й потер руки. Явно спекався чогось неприємного. — Краще відпочиньте, Такеші. Завтра вранці я хочу почути від вас повний звіт.
— Звісно, — я знизав плечима. — Розповідати все одно вже майже нічого.
Він звів брову.
— Справді? Мої сканери вказують на інше. Як ми виявили, з іншого боку брами було вивільнено більше енергії, ніж пішло на виконання всіх гіперкидків на Санкцію-IV та з неї з моменту її заселення. Сам я сказав би, що ще не розказано чималу частину історії.
— А, це… — я зневажливо махнув рукою. — Ну, знаєте, автоматизований флотський бій давніх мешканців галактики. Нічого особливого.
— Так.
Коли він пішов до виходу, йому наче щось згадалося.
— Такеші.
Мої чуття загострилися, як перед завданням.
— Що? — я постарався зберегти невимушеність.
— Мені просто цікаво. Як ви збиралися повернутися? Коли вже підірвали десантний корабель? Ну, розумієте, наноби ж були активні, було стільки фонової радіації. Ніякого транспорту, крім хіба що того всратого траулера. Ви що, хотіли піти пішки? Ви всі станете неактивними щонайбільше за два кроки. Що це в біса за стратегія така — підірвати єдиний транспорт, на якому можна втекти?
Я спробував згадати те, що сталося. Вся ця ситуація, запаморочення в порожніх коридорах і камерах марсіянського корабля, що затягувало вгору, муміфіковані погляди трупів і бій, який точився назовні за участю неймовірно потужної зброї — все це, здавалося, відійшло в надзвичайно далеке минуле. Гадаю, я міг би швидко пригадати все це, зосередившись як посланець, але мені заважало щось темне й холодне, радячи мені не робити цього. Я мотнув головою.
— Не знаю, Айзеку. Я сховав кілька скафандрів. Можливо, ми б випливли й затрималися край брами, щоб передати вам сигнал лиха.
— А якби брама не була радіопрозора?
— Вона прозора для зоряного світла. І, вочевидь, прозора для сканерів.
— Це не означає, що якесь зв’язне…
— Тоді я, блін, викинув би дистанційний маячок і став сподіватися, що він досить довго протримається проти нанобів, щоб ви його почули. Господи, Айзеку. Я ж посланець.
Ми імпровізуємо з цим на льоту. На випадок якоїсь гіршої ситуації в нас був майже робочий заявний буй. Сунь могла б його полагодити, налаштувати на передавання, а тоді ми 6 могли прострелити собі мізки й зачекати, коли хтось прийде поглянути, що там таке. Це не мало б великого значення: нам усім у цих чохлах так чи інакше зосталося не більше тижня. А тому, хто прибув би на сигнал заявного буя, довелося 6 нас перечохлити: ми були би штатними експертами, навіть якби померли.
Тут він усміхнувся. І я теж.
— Такеші, я все одно не назвав би це бездоганним стратегічним плануванням.
— Айзеку, ви просто не розумієте, — мій голос трохи посерйознішав, а усмішка зникла. — Я ж посланець. Моїм стратегічним планом було вбити всякого, хто спробує встромити мені ножа у спину. А вижити після цього — ну, якщо це можливо, то це — плюс, але якщо неможливо… — я знизав плечима. — Я ж посланець.
Його усмішка теж трохи затремтіла.
— Перепочиньте, Такеші, — м’яко сказав він.
Я провів його поглядом, а подивився на нерухоме тіло Суджіяді. Я сподівався протриматися завдяки тетрамету до того часу, коли він отямиться й дізнається, що йому слід зробити, щоб уникнути офіційної страти дисциплінарним загоном Клину.
Розділ тридцять сьомий
Тетрамет — один з моїх улюблених наркотиків. Він вставляє не так, як деякі армійські стимулятори, а тому під ним неможливо забути певні корисні факти — як-от «ні, літати без гравітримачів неможливо» або «вдариш по цій штуці — зламаєш усі кістки в кисті руки». Водночас він дозволяє користуватися клітинними резервами, про існування яких нізащо не здогадається жодна людина, що не пройшла обробки. Кайф виходить чистим і тривалим, а найстрашніші його побічні ефекти — це легкий полиск на поверхнях, які не мають аж так добре відбивати світло, та слабеньке тремтіння контурів предметів, яким людина надає певного особистого значення. Якщо дуже захотіти, можна отримати легкі галюцинації, але для цього потрібно сконцентруватися. Чи, звісно, перестаратися з дозою.
Відхід від нього не страшніший, ніж від більшості отрут. Коли інші вже прокинулись, а мій кайф завершувався яскравими нагадуваннями про хімічну небезпеку, я почав впадати в дещо маніакальний стан і, можливо, надто завзято потрусив Суджіяді, коли той зреагував не так швидко, як мені хотілося.
— Цзяне, чуєш, Цзяне. Розплющ очі, засранцю. Вгадай, де ми.