Він кліпнув на мене. Його обличчя стало напрочуд дитяче.
— Ш-шо…
— Ми знову на пляжі, чуваче. Прийшов Клин і витягнув нас із корабля. Клин Каррери, мій колишній підрозділ, — цей ентузіазм дещо не відповідав моїй славі серед колишніх товаришів за зброєю, але це було не так серйозно, щоб його не можна було списати на тетрамет, променеву хворобу та знайомство з чужинськими дивовижами. І я все одно не знав напевне, чи стежать за цим булькобудом. — Він нас, блін, урятував, Цзяне. Клин.
— Клин? Це, — з погляду його маорійського чохла я зрозумів, що він відчайдушно намагається зрозуміти ситуацію, — добре. Клин Каррери. Не думав, що вони проводять рятувальні операції.
Я знову відкинувся назад, сидячи на краю ліжка, і всміхнувся.
— Вони прийшли шукати мене, — попри всю мою нещирість, це було сказано з непевною теплотою. Принаймні з точки зору Ломанако та решти 391 взводу це, мабуть, було дуже близько до істини. — Можеш у це повірити?
— Ну, якщо ти так кажеш… — Суджіяді сперся на руки. — Хто ще вибрався?
— Всі ми, крім Сунь, — я змахнув рукою. — І її можна видобути.
У нього сіпнулось обличчя. В його мозку, наче уламок шрапнелі, що потрапив усередину, просувався спогад.
— Ти бачив те, що було там?
— Так, бачив.
— Це були привиди, — здавлено промовив він.
— Цзяне, ти надто вже полохливий як на бойового ніндзя. Хто знає, що ми побачили? Судячи з того, що ми знаємо, це було відтворення якогось запису.
— Як на мене, це непогане робоче визначення слова «привид», — Амелі Вонґсават підводилася, її ліжко було навпроти ліжка Суджіяді. — Ковачу, ти, здається, сказав, що по нас прийшов Клин?
Я кивнув, уп’явшись у неї поглядом.
— Саме це я тут і розповідав Цзянові. Здається, я досі маю повний набір привілеїв їхнього бійця.
Вона зрозуміла. Майже непомітно вловила натяк і прийняла його до відома.
— Молодець, — озирнулася на постаті, що ворушилися на інших ліжках. — То кому я можу з задоволенням сказати, що ми не мертві?
— Обирай сама.
Далі все було просто. Вардані засвоїла нову ідентичність Суджіяді з набутою в таборі незворушною спритністю, наче тихенько тицьнула комусь у руку паперовий пакунок із контрабандою. Генд, чия менеджерська обробка, певно, була не така травматична, але дорожча, відреагував із такою ж байдужістю — навіть оком не змигнув. А Люк Депре… ну, він був армійським найманим убивцею і працював під глибоким прикриттям; колись він буквально дихав цим, заробляючи на життя.
На все це, як під час інтерференції сигналів, накладався спогад про наші останні секунди при тямі на борту марсіянського військового корабля. Ми мовчки усвідомлювали, що зазнали спільного лиха, над яким поки що не готовий серйозно замислитися ніхто з нас. Натомість ми вирішили скупо й нерішучо обговорити останні спогади, виливши в безодню дискомфорту нервову, демонстративно безстрашну балаканину, що нагадувала про темряву по інший бік брами. А ще я сподівався, що ми випустили досить емоційної обманки, щоби приховати перетворення Суджіяді на Цзяна від будь-яких уважних очей і вух.
— Принаймні, — якось зауважив я, — ми тепер знаємо, чому вони залишили цю хрінь там дрейфувати. Ну, тобто поряд з нею радіація та біологічне забруднення — це ніщо, їх бодай можна позбутися. Ви можете уявити собі, як це — керувати дредноутом на бойових постах, коли з кожним невеликим промахом виринає стара команда й починає бряжчати ланцюгами?
— Я, — з притиском вимовив Депре, — не вірю у привидів.
— Їх це, здається, не збентежило.
— Як думаєте, — сказала Вонґсават, продираючись крізь свою думку, як крізь засохлі корали під час відпливу, — чи всі марсіяни залишають, залишали, щось по собі після смерті. Щось таке?
Вардані похитала головою.
— Якщо й так, то ми такого ще не бачили. А ми за останні п’ятсот років відкопали безліч марсіанських руїн.
— Мені здалося, — Суджіяді проковтнув грудку в горлі. — Що вони… Кричали, всі до одного. Це була масова травма. Можливо, смерть усієї команди. Можливо, ви просто ще ніколи на таке не натрапляли — на таку кількість смертей. Коли ми були в Лендфоллі, ви сказали, що цивілізація марсіан була значно просунутіша за нашу. Можливо, вони вже просто не помирали насильницькою смертю у великих кількостях. Можливо, вони розвинулися так, що здолали це.
Я гмикнув.
— Класно, якщо хтось може таке утнути.
— А ми, вочевидь, не можемо, — сказала Вардані.
— Може, ми б і могли, якби після кожного нашого масового вбивства лишалася літати якась така штука.