Звук, який видавав Генд, перейшов у звичайний крик. Каррера повернувся до мене.
— Ой, Ковачу, можете розслабитися. Не кажіть мені, що вам досі не хотілося так зробити.
Я демонстративно знизав плечима.
— Раз чи двічі. Ймовірно, я б до цього дійшов.
— Ну, тепер це вже вам не потрібно.
Генд на землі крутнувся і сперся на руки. На краю мого поля зору до нього вирушили дві постаті; периферійне сканування, що через приплив адреналіну досі працювало на максимумі, аж до болю, показало, що це Суджіяді й — оце так — Таня Вардані.
Каррера відмахнувся від них.
— Ні, не треба.
Генд заговорив, уривчасто зашипів складами, що належали до мови, якої я не знав, а чув лише раз. Ліву руку він підняв, потягнувшись до Каррери й розчепіривши пальці. Я сів навпочіпки, щоб бути на одному рівні з ним, дивовижно зворушений спотвореною силою, що відображалася на його обличчі.
— Що це таке? — командир Клину нахилився ближче. — Що він каже?
Я сів на п’яти.
— Здається, вас проклинають.
— Ого. Ну, гадаю, це цілком слушно, зважаючи на обставини. Та все ж таки, — Каррера, замахнувшись ногою, добряче копнув менеджера в бік. Гендове замовляння розірвалось у крику, і він скрутився калачиком. — Втім, у нас немає причини це слухати. Сержанте.
Ломанако вийшов уперед.
— Сер.
— Ніж, будь ласка.
— Так, сер.
Каррері слід віддати належне: я жодного разу не бачив, щоб він просив когось зі своїх підлеглих виконати роботу, якої він не хотів виконувати сам. Він узяв у Ломанако віброніж, активував його і ще раз копнув Генда — так, що він перекинувся в піску на живіт. Менеджерові крики розпливлися, перейшовши в кашель і судомне шумне дихання. Каррера став колінами йому на спину й заходився різати.
Коли Генд відчув, як лезо входить у його плоть, його приглушений вереск різко підвищився, а тоді, коли Каррера перерізав йому хребет, затих.
— Оце вже краще, — пробурчав командир Клину.
Другий надріз він зробив біля основи черепа, незмірно елегантніше, ніж я в кабінеті лендфолльського промоутера, і витягнув відтятий шматок хребта. Тоді він вимкнув ніж, обережно витер його об Гендів одяг і підвівся. Кивнувши, передав ніж і частину хребта Ломанако.
— Дякую, сержанте. Принесіть це Гаммадові й попросіть не губити. Ми щойно заробили премію.
— Так, сер, — Ломанако обвів поглядом обличчя довкола нас. — А, гм…
— О, так, — Каррера підняв одну руку. Його обличчя раптом набуло стомленого виразу. — Це.
Його рука впала так, наче стала непотрібною.
З вантажної палуби вгорі я почув залп, приглушений хрускіт, за яким пролунало хітинове шурхотіння. Піднявши очі, я побачив, як у повітрі падає щось схоже на рій пошкоджених нанокоптерів.
Я з дивною відстороненістю, відсутністю бойових рефлексів, вочевидь, спричиненою поєднанням променевої хвороби та відходом від тетрамету, інтуїтивно здогадався, що зараз відбудеться. Ледве встигнув поглянути на Суджіяді. Він перехопив мій погляд, і його вуста сіпнулися.
Він, як і я, знав. У нас перед очима наче пульсував попереджувальний напис шарлатовими літерами.
Гру…
А тоді пішов дощ із павуків.
Насправді ні, але схоже було саме на це. З міномета для стримування натовпу майже вгору вистрілили малопотужним концентрованим зарядом обмеженого розсіювання. Сірі інгібітори завбільшки з кулак попадали колом діаметром трохи більше двадцяти метрів. Ті, що опинилися біля найближчого краю, відскочили від вигнутого боку лінкора, а вже тоді впали на пісок, ковзаючи й намагаючись за щось зачепитися з короткочасним завзяттям, згадка про яке згодом мене мало не смішила. Інші опустилися просто в купи бірюзового піску та вистрибнули з крихітних кратерів, які лишили по собі, наче малесенькі інкрустовані краби у віртуальному тропічному раю Тані Вардані.
Вони падали тисячами.
Гру…
Вони падали нам на голови та плечі, м’яко, як іграшки для малих дітей, і чіплялися за нас.
Вони мчали до нас по піску й видиралися по наших ногах.
Їх били, струшували, та вони все витримували і спокійно лізли далі.
Ті, яких віддерли й позакидали Суджіяді та інші, приземлялись у вихорі кінцівок і мчали назад неушкоджені.
Вони навмисне сідали над нервовими закінченнями та проколювали одяг і шкіру тоненькими, як нитки, іклами-вусиками.
Гру…
Вгризалися.
…закінчено.
Розділ тридцять восьмий
Для мого організму приплив адреналіну був не менш доречним, ніж для інших, але повільне поглиблення радіоактивних ушкоджень позбавило мій чохол здатності виділяти бойові хімічні речовини. Інгібітори зреагували відповідно. Я відчув, як мої нерви знерухомлюються, але це відчуття було лише м’яким занімінням, поколюванням, від якого я просто впав на одне коліно.