Маорійські чохли були в кращій готовності лиш до бою, а тому перенесли це важче. Депре та Суджіяді заточилися й гепнули в пісок, наче підстрелені зі станерів. Вонґсават спромоглася проконтролювати своє падіння і з великими очима перекотилася на землі набік.
Таня Вардані просто стояла на місці з отетерілим виглядом.
— Дякую, панове, — це гукнув Каррера, звернувшись до унтер-офіцерів, які керували мінометом. — Зразкова куп частість.
Дистанційні нервові інгібітори. Новітня техніка для охорони громадського порядку. Колоніальне ембарго з них зняли всього пару років тому. Коли я працював місцевим військовим консультантом, мені продемонстрували дію новісінької системи на натовпах в Індиго-Сіті. Я просто жодного разу ще не ставав її жертвою.
Охолоньте, — з широкою усмішкою сказав мені завзятий молодий капрал правоохоронних сил. — І більш нічого вам робити не треба. Ясна річ, в умовах заворушень це ще кумедніше. Ця фігня на вас падає, а в вас тоді просто виробляється більше адреналіну, а тому вони просто кусатимуть вас далі — так, що, може, й серце зупиниться. Щоб із цього вирватися, треба, блін, зловити дзен, а в нас у цьому сезоні якось малувато таких протестувальників.
Зберігши кришталево чистий спокій посланця, я викинув усе важливе з голови й підвівся. Павуки трималися за мене і трохи вигиналися, реагуючи на мої рухи, проте більше не кусалися.
— Блін, лейтенанте, тебе просто обсіли. Певно, ти їм подобаєшся.
Ломанако стояв у колі чистого піску й усміхався мені на весь рот, тим часом як на зовнішньому краю поля, яке, швидше за все, утворював його захисний маячок, вовтузилися зайві інгібітори. Трохи праворуч від нього в аналогічній зоні недоторканності рухався Каррера. Я роззирнувся довкола й побачив інших офіцерів Клину, які геть не постраждали й дивилися на нас.
Спритно. Дуже спритно, бляха-муха.
За ними підскочив і показав на нас, забелькотівши, політичний офіцер Ламонт.
Ну, що ж… Хто міг би поставити це йому на карб?
— Так, я вважаю, що вас краще відпустити, — сказав Каррера. — Вибачте за шок, лейтенанте Ковач, але іншого зручного способу затримати цього злочинця не було.
При цьому він показував на Суджіяді.
«Взагалі-то, Карреро, ти міг би просто приспати всіх у буді з лазаретом. Але це було б недостатньо драматично, а вояки Клину люблять розбиратися з тими, хто скривдив Клин, зі стилізованим драматизмом, чи не так?»
Я відчув, як від цієї думки у мене по спині пробіг холодок.
І швидко заглушив її, поки вона не перетворилася на страх або гнів, який розбудить павуків, що мене обсіли.
Я надав перевагу втомленій лаконічності.
— Про що це ви в біса говорите, Айзеку?
— Ця людина, — лунко промовив Каррера, — можливо, збрехала вам, відрекомендувавшись як Цзян Цзяньпін. Його справжнє ім’я — Маркус Суджіяді, і його розшукують у зв’язку зі злочинами проти особового складу Клину.
— Ага, — з обличчя Ломанако зникла усмішка. — Цей засранець порішив лейтенанта Войтіна та сержанта, його заступника.
— Войтіна? — я поглянув на Карреру. — А я гадав, що він був десь під Буткінарі.
— Так, так і було, — командир Клину пильно дивився на скоцюблене тіло Суджіяді. Мені на мить подумалося, що Каррера тут-таки пристрелить його з бластера. — Поки цей кавалок гівна не порушив субординацію і врешті-решт не почастував Войтіна його ж таки «Сонцеструмом». Убив Войтіна так, що той загинув по-справжньому. Пам’ять зникла. Сержант Бредвелл спробувала це зупинити, але з нею сталося те саме. А ще двом моїм людям розітнули чохли, перш ніж хтось знерухомив цього падлюку.
— Такого не прощають нікому, — похмуро сказав Ломанако. — Хіба ні, лейтенанте? Не можна, щоб якийсь місцевий йолоп валив бійців Клину й залишався безкарним. Цьому гівнюкові світить анатомізатор.
— Це правда? — спитав я для годиться Карреру.
Він перехопив мій погляд і кивнув.
— Є свідки. Це очевидно.
Біля його ніг заворушився Суджіяді — так, наче на нього наступили.
Павуків з мене змели дезактиваторним віником, а тоді викинули в банку для зберігання. Каррера передав мені маячок, я його ввімкнув, і хвиля незайнятих інгібіторів, що вже пішла на мене, відступила.