— А тепер — щодо звіту, — сказав він і жестом запросив мене на борт «Чандри».
За мною повели назад до булькобуду моїх колег, які спотикалися щоразу, коли їх, реагуючи на кволі адреналінові сплески спротиву, кусали новоявлені нервові сторожі. Місце цього спектаклю, з якого ми всі пішли, обійшли з порожніми банками унтер-офіцери, що стріляли з міномета, і зібрали прилади, що не спромоглися знайти собі домівку й досі повзали.
Ідучи, Суджіяді знову глянув мені в очі. Непомітно хитнув головою.
Йому не потрібно було хвилюватися. Я ледве міг пройти вхідним трапом усередину лінкора — що там уже казати про рукопашний бій з Каррерою? Я вчепився в останні залишки тетраметового підйому й пішов за командиром Клину — подолав вузькі коридори, заставлені обладнанням, видерся по драбині на стіні грав-жолоба та ввійшов у приміщення, що скидалося на його особисте житло.
— Сідайте, лейтенанте. Якщо знайдете, де сісти.
У каюті було тісно, але надзвичайно чисто. На підлозі в одному кутку, під письмовим столом, що звисав на петлях із перегородки, лежало вимкнене грав-ліжко. На робочій поверхні стояли компактна котушка даних, охайний стосик книгочипів і пузата статуетка у стилі Дому Хунь. Інший кінець вузького приміщення займав ще один стіл, усіяний проекторним обладнанням. Біля стелі під такими кутами, щоб їх можна було переглядати на ліжку, плавали дві голограми. На одній відображався ефектний знімок Адорасьйон з високої орбіти, де з-за зелено-помаранчевого краю починав пробиватися світанок. Інша була сімейним портретом: Каррера і вродлива жінка з оливковою шкірою, що владно обіймала за плечі трьох дітей різного віку. Командир Клину мав щасливий вигляд, але чохол на голограмі був старший за той, в якому він ходив тепер.
Біля проекторного столу я знайшов простий металевий робочий стілець. Каррера подивився, як я сідаю, а тоді сперся на стіл, склавши руки.
— Недавно були вдома? — запитав я, кивнувши на голозображення з орбіти.
Він продовжив вдивлятися мені в обличчя.
— Ні, вже досить давно. Ковачу, ви прекрасно знали, що Суджіяді розшукує Клин, хіба ні?
— Я досі не впевнений, що він є Суджіяді. Генд продав його мені як Цзяна. А чому ви так упевнені?
Він майже всміхнувся.
— Гарна спроба. Мої друзі-хмарочосники передали мені генні коди бойових чохлів. А ще — дані про зачохлення зі стеку «Мандрейк». Вони дуже хотіли, щоб я знав: на Генда працює військовий злочинець. Гадаю, вони вважали, що це — додатковий стимул. Щоби співпраця була пліднішою.
— Військовий злочинець, — я демонстративно оглянув каюту. — Цікавий вибір термінології. Ну, для людини, що контролювала Декатурське умиротворення.
— Суджіяді вбив одного з моїх офіцерів. Офіцера, якому він мав коритися. Це злочин за будь-якими військовими законами, про які я знаю.
— Офіцера? Войтіна? — я ніяк не міг збагнути, чому сперечаюся — хіба, можливо, тому, що взагалі був загальмований. — Та ну вас, ви самі стали б коритися Псові Войтіну?
— На щастя, я не мушу цього робити. Але це мусив робити його взвод, і його бійці, всі до одного, були фанатично йому віддані. Войтін був добрим вояком.
— Айзеку, його не просто так називали Псом.
— У нас тут не зма…
— …гання в популярності, — я злегка всміхнувся. — Ця фраза потроху затирається. Войтін, бляха, був мерзотником, і ви це знаєте. Якщо цей Суджіяді його спалив, то в нього, певно, була на те добра причина.
— Причини — не запорука правоти, лейтенанте Ковач, — у Каррериному голосі з’явилася несподівана м’якість, яка вказувала на те, що я переступив межу. — Кожен сутенер із пересадженою шкірою на Пласа-де-лос-Каїдос завжди має свої причини порізати обличчя якійсь повії, та це не означає, що так чинити правильно. Джошуа Кемп має свої причини робити те, що робить, — з його точки зору, можливо, навіть добрі. Це не означає, що він має рацію.
— Стежте за словами, Айзеку. За такий релятивізм можуть і заарештувати.
— Сумніваюся. Ви ж бачили Ламонта.
— Так.
Довкола нас запульсувала тиша.
— Отже, — нарешті сказав я. — Ви запхнете Суджіяді під анатомізатор.
— А в мене є вибір?
Я мовчки подивився на нього.
— Ми — Клин, лейтенанте. Ви знаєте, що це означає.
Тепер у його голосі відчувалася ледь помітна наполегливість. Я не знаю, кого він намагався переконати.
— Ви принесли присягу, як і всі інші. Ви знаєте наші принципи. Ми відстоюємо єдність під час зіткнення з хаосом, і це мають знати всі. Ті, з ким ми маємо справу, повинні знати, що з нами не можна жартувати. Ми не можемо діяти ефективно без цього страху. А мої бійці повинні знати, що страх — це абсолют. Що до нього будуть примушувати. Без цього ми розпадемося.