Притлумивши гнів, він знову близько нахилився до мене, пильно оглядаючи моє обличчя.
— Я… нарешті… висловився зрозуміло, лейтенанте? Потрібно чимось пожертвувати. Може, нам з вами це й не до вподоби, але така ціна приналежності до Клину.
Я кивнув.
— Тоді ви готові відмовитися від цього?
— Я помираю, Айзеку. Зараз я готовий хіба що поспати.
— Розумію. Я вас скоро відпущу. Отже, — він провів рукою по котушці даних, і вона ожила вихорами. Я зітхнув і спробував заново сконцентруватися. — Загін проникнення провів шляхом екстраполяції лінію від кута повторного входження «Наґіні» й завершив її досить близько до того стикувального модуля, в який ви прорвалися. Ломанако каже, що якихось засобів керування ізоляцією виявити не вдалося. То як ви туди залізли?
— Там уже було відчинено, — мені було ліньки вигадувати якусь брехню, та й усе одно я здогадувався, що він досить скоро допитає інших. — Наскільки ми знаємо, там немає засобів керування ізоляцією.
— На військовому кораблі? — він примружився. — Мені важко в це повірити.
— Айзеку, весь той корабель генерує просторовий щит щонайменше за два кілометри від корпусу. Нахіба їм була би потрібна ізоляція окремої стикувальної станції?
— Ви це бачили?
— Так. У справжнісінькій дії.
— Гм-м, — він відрегулював пару дрібниць у котушці. — Пошукові установки знайшли людські сліди щонайменше за три-чотири кілометри від входу до корабля. Проте вас знайшли у спостережній бульбашці трохи більше за півтора кілометри від точки вашого входження.
— Ну, з цим труднощів бути не могло. Ми ж, блін, позначили шлях ілюмінієвими стрілками.
Він суворо поглянув на мене.
— Ви що, пішли там гуляти?
— Ні, я не пішов, — я похитав головою, а тоді пошкодував про це: маленька каюта довкола мене запульсувала, то стаючи чіткою, то розмиваючись. Я зачекав, поки це минеться. — Дехто з них пішов. Я так і не дізнався, як далеко вони зайшли.
— Здається, це було не надто організовано.
— Це було неорганізовано, — з роздратуванням сказав я. — Не знаю, Айзеку. Може, спробуєте виплекати в собі відчуття дива, га? Це може стати в нагоді, коли ви там опинитеся.
— Схоже, гм, на те, — він завагався і, як дійшло до мене за мить, знітився. — Ви, гм, ви бачили… Там… Привидів?
Я знизав плечима, придушивши в собі бажання неконтрольовано захихотіти.
— Ми дещо бачили. Я досі не знаю точно, що саме. Ви що, підслуховували своїх гостей, Айзеку?
Він усміхнувся й винувато змахнув рукою.
— Це я переймаю Ламонтові звички. Йому ж обридло нишпорити, а допустити, щоб обладнання пропало, якось шкода, — він знову тицьнув у котушку даних. — Медичний висновок стверджує, що в усіх вас — звісно, крім вас і Сунь — спостерігаються симптоми сильного ураження стайєром.
— Так, Сунь застрелилася. Ми…
Раптом мені здалося, що пояснити це неможливо. Все одно що спробувати без сторонньої допомоги перенести дуже велику вагу. Останні секунди на марсіянському зорельоті, позначені яскравим болем і сяйвом, що залишила по собі його команда. Впевненість у тому, що ця чужинська печаль нас розірве. Як роз’яснити це людині, що вела тебе під лютими обстрілами до перемоги в Шалайській ущелині та в десятку інших боїв? Як передати до болю холодну, сліпучо-яскраву реальність цих моментів?
Реальність? Мене грубо трусонув сумнів.
Справді? Якщо вже на те пішло, чи лишається це реальністю на тлі тієї реальності пістолетного дула та бруду, в якій живе Айзек Каррера? Чи було це нею хоч колись? Якою мірою мої спогади були незаперечними фактами?
Ні, слухай. У мене пам’ять посланця…
Але чи так уже кепсько це було? Я подивився в котушку даних, втомлено намагаючись перейти до раціонального мислення. Генд про це сказав, а я, практично запанікувавши, повівся. Генд, гуґан. Генд, релігійний фанатик. Коли ще я хоч трішечки довіряв йому?
Чому я повірив йому тоді?
Сунь, — я вхопився за цей факт. — Сунь знала. Вона передбачала це і прострілила собі мізки, тільки б з цим не стикатися.
Каррера чудно на мене дивився.
— Так?
Ти і Сунь…
— Хвилиночку, — мене осінило. — Ви сказали: крім Сунь і мене?
— Так. У всіх інших спостерігаються стандартні електронервові травми. Важке ураження, як я й казав.