— Але не в мене.
— Ну, ні, — він явно спантеличився. — Вас не зачепило. А що, ви пам’ятаєте, як вас хтось підстрелив?
Коли ми закінчили, він розгладив візуалізацію котушки даних однією мозолистою рукою і провів мене назад порожніми коридорами лінкора, а тоді — крізь повний вечірнього шуму табір. Розмовляли ми небагато. Помітивши моє спантеличення, він відмовився від своїх планів і махнув рукою на звіт. Мабуть, йому не вірилося, що він бачить у такому стані одного зі своїх ручних посланців.
Мені й самому було важко в це повірити.
Вона тебе підстрелила. Ти впустив станер, і вона підстрелила тебе, а тоді — себе. Це очевидно.
Інакше…
Я здригнувся.
На чистій ділянці піску позаду «Доблесті Енджин Чандри» зводили ешафот для страти Суджіяді. Основні підпірки вже були на місці, глибоко вгрузлі в пісок і збалансовані так, щоб витримати вагу похилої платформи для екзекуції з жолобами. У світлі трьох ламп Анжьє та фонових прожекторів із заднього викидного люка лінкора ця конструкція скидалася на клешню з побілілої кістки, що стирчала з пляжу. Неподалік лежали розрізнені частини анатомізатора, схожі на сегменти тіла зарубаної кимось оси.
— Хід війни змінюється, — невимушено промовив Каррера. — Кемп втратив свій вплив на цьому континенті. Авіанальотів у нас не було вже кілька тижнів. Він евакуює свої сили на той бік Вахарінської протоки за допомогою айсбергового флоту.
— Він що, не може втримати тамтешнє узбережжя? — на автоматі запитав я: далося взнаки те, як уважно я колись прослухав сотню передбойових інструктажів.
Каррера хитнув головою.
— Жодних шансів. За сотню кілометрів на південь і схід розташована рівнина розливів. Закріпитися там ніде, а обладнання для побудови мокрих бункерів у нього немає. Отже, ніякої тривалої роботи над завадами, ніяких систем озброєння з мережевою підтримкою. Мені б іще шість місяців — і тоді я пожену його геть зі всієї прибережної смуги за допомогою плавучих бронемашин. Ще один рік — і ми припаркуємо «Чандру» над Індиго-Сіті.
— А що далі?
— Прошу?
— А що далі? От ви візьмете Індиго-Сіті, Кемп розбомбить, замінує та обстріляє геть усі пристойні ресурси та чкурне в гори зі справжніми відчайдухами, і що далі?
— Ну, — Каррера надув щоки. Це запитання його, вочевидь, по-справжньому здивувало. — Все як завжди. Стратегія стримування на обох континентах, обмежені поліційні акції та показові розправи, поки всі не заспокояться. Але до того часу…
— До того часу ми вже поїдемо, так? — я засунув руки в кишені. — Звалимо з цієї граної планетки туди, де одразу розуміють, коли ситуація безнадійна. Порадуйте мене хоч цим.
Він поглянув на мене й підморгнув.
— Дім Хунь — непоганий варіант. Внутрішня боротьба за владу, купа палацових інтриг. Те, що вам треба.
— Дякую.
Біля входу до булькобуду линули в нічне повітря стишені голоси. Каррера схилив голову набік і прислухався.
— Заходьте й долучайтеся, — похмуро сказав я, вирвавшись поперед нього. — Щоб не довелося вертатися до Ламонтових цяцьок.
Троє останніх членів експедиції «Мандрейк» розсілися за низьким столом у кінці лазарету. Каррерина охорона змела більшу частину інгібіторних приладів і залишила кожного в’язня під стандартним арештом: у кожного з них на карку сидів, як пухлина, один-єдиний інгібітор. Через це всі здавалися якось дивно згорбленими, наче їх застукали посеред змови.
Коли ми ввійшли до лазарету, вони обернулися. Їхні реакції були дуже різні. Найменш виразно зреагував Депре: на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Вонґсават перехопила мій погляд і звела брови. Вардані, проігнорувавши мене, поглянула на Карреру і плюнула на підлогу.
— Це, як я розумію, для мене, — невимушено промовив командир Клину.
— Можете поділитися, — запропонувала археологістка. — Здається, ви досить близькі.
Каррера всміхнувся.
— Я б радив вам не заходити зі своєю ненавистю надто далеко, пані Вардані. Ваш маленький друг позаду любить кусатися.
Вона мовчки трусонула головою. Рефлекторно підняла одну руку, зупинилася на півдорозі до інгібітора, а тоді опустила її. Можливо, вона вже намагалася його зняти. Такої помилки двічі не припускаються.
Каррера підійшов до плювка, нагнувся й підібрав трохи слини пальцем. Оглянув її зблизька, підніс до носа й поморщився.
— Вам недовго лишилося, пані Вардані. Бувши вами, я б поводився трохи чемніше з людиною, яка висловиться щодо того, перечохлювати вас чи ні.