— Ні, — я зігнув праву руку, і її попри нейрохімію проштрикнуло до плеча болем. — Маорійські чохли розраховані на бої в умовах забруднення. Надзвичайно витривалі.
— Але нейрохі…
Я хитнув головою.
— Забудь. Машина врахує це і спершу виведе з ладу системи контролю болю, вирве їх.
— Тоді він помре.
— Ні, він не помре, — крикнув я. — Це так не працює.
Після цього ніхто майже нічого не казав.
Прибуло двійко санітарів — чоловік, який уже лікував мене, та незнайома мені жінка з суворим обличчям. Вони з демонстративно безсторонньою вправністю перевірили мою руку. Інгібітор досі сидів у мене на карку, і всі старалися не говорити про те, що це говорить про мій статус. За допомогою ультравібраційної мікроустановки вони відламали фрагменти кістки довкола розтрощеного ліктьового суглоба, а тоді ввели біозабезпечення повторного росту в глибоких довгих одноволоконних лініях постачання, які обрізали біля шкіри, залишивши зелені мітки та чип, який підказував клітинам моїх кісток, що робити та, що ще важливіше, як швидко це в біса робити. Не лінуйся. Байдуже, ним ти займався у природному світі, бійцю: тепер ти учасник військової індивідуалізації.
— Ще пару днів, — сказав санітар, якого я знав, зірвавши зі згину мого ліктя ендорфіновий підшкірник швидкої дії. — Ми розчистили нерівні краї, тож її, швидше за все, можна буде згинати й розгинати без серйозного пошкодження навколишньої тканини. Але буде капець як боляче, а ще це сповільнює процес загоєння, тож постарайся цього уникати. Я почеплю тобі стримувальну накладку, щоб не забув.
Ще пару днів. За пару днів буде добре, якщо цей чохол ще дихатиме. У мене в голові промайнув спогад про лікарку на борту орбітального шпиталю. Ой, та ну нахрін. Усвідомлення абсурдності ситуації пройняло мене й вийшло з мене раптовою, нежданою усмішкою.
— Дякую. Не треба ж сповільнювати процес загоєння, так?
Він кволо всміхнувся у відповідь, а тоді поспіхом перевів погляд на свою роботу. Стримувальна накладка, тепла, втішна і тісна, міцно стиснула руку від біцепса до початку зап'ястка.
— Будеш займатись анатомізатором? — запитав я його. Він кинув на мене зацькований погляд.
— Ні. Там потрібне сканування, а я таким не займаюся.
— Ми тут закінчили, Мартіне, — різко промовила жінка. — Час іти.
— Ага, — втім, складаючи бойову сумку для інструментів, він рухався повільно, спроквола. Я стежив за тим, як щезає її вміст — перемотані липкою стрічкою хірургічні інструменти та стрічки з барвистими підшкірниками у вузьких чохлах.
— Слухай, Мартіне, — я кивнув на сумку, — може, залишиш мені кілька отих, рожевих? Розумієш, я хотів пізно лягти спати.
— Гм…
Санітарка прокашлялася.
— Мартіне, ми не…
— Ой, та закрий уже піддувало, — він з несподіваною люттю кинувся на неї. Мені в голову вдарила інтуїція посланця. Поки він відвернувся, я потягнувся до сумки. — Не біси мене, Зейнеб. Я, блін, буду роздавати все, що хочу, а ти…
— Та нічо, — стиха промовив я. — Я все одно вже їх узяв.
Обоє санітарів витріщилися на мене. Я продемонстрував поцуплену довгу стрічку з підшкірниками, яку тримав у лівиці, й вимушено всміхнувся.
— Не турбуйтеся, я не використаю всі одразу.
— Можливо, так і треба, — відповіла санітарка, — сер.
— Зейнеб, я ж казав тобі: закрий рота, — Мартін поспіхом підібрав сумку з інструментами й міцно стиснув її в руках. — Ви, гм, вони швидко діють. Не використовуйте більше трьох за один раз. Так ви не втрачатимете спокою, хоч що ви п… — він ковтнув. — Хоч що відбуватиметься довкола вас.
— Дякую.
Вони підібрали решту обладнання й пішли. Зейнеб озирнулася на мене на вході до булькобуду і скривила рота. Її голос був занадто тихий, щоб я розчув слова. Мартін підняв руку, наче зібравшись когось ударити, і вони обоє виринули надвір. Я провів їх поглядом, а тоді подивився на стрічку з підшкірниками, яку затиснув у кулаці.
— Це і є твоє рішення? — запитала слабким холодним голосом Вардані. — Приймати наркотики, щоб це все потроху зникло з очей?
— А в тебе є краща ідея?
Вона відвернулася.
— Тоді злізай із цього граного мінарета і тримай свою самовдоволеність при собі.
— Ми б могли…
— Ми б могли що? На нас інгібітори, більшість із нас має загинути за пару днів від катастрофічних ушкоджень клітин, і не знаю, що там у тебе, а в мене болить рука. І так, ще тут повсюди ведеться відео- та аудіоспостереження, підключене до каюти політичного офіцера, і Каррера, гадаю, має змогу користуватися ним коли схоче, — я відчув, як предмет на карку злегка мене куснув, і усвідомив, що мою втому теж переборює гнів. Я притлумив його. — Таню, я вже більше не битимуся. Завтра нам доведеться весь день слухати, як помирає Суджіяді. Витримуй це, як хочеш. А я збираюся це проспати.