Кинувши їй це, я відчув палюче задоволення, наче висмикуючи осколки з рани у власній плоті. Але тим часом мені досі ввижався комендант табору, який відключився у своєму кріслі. Бив струм, зіниця його єдиного людського ока ліниво тіпалася об верхню повіку.
Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи. Я знову почув ці слова, його шепіт, схожий на передсмертний подих. Тож так і сиджу в цьому кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично.
Я замислився про те, який дискомфорт знадобиться мені на цьому етапі гри. До якого крісла мене треба буде прив’язати.
Десь має бути вихід із цього сраного пляжу.
А ще замислився про те, чому долоня моєї травмованої руки не порожня.
Розділ тридцять дев'ятий
Суджіяді почав кричати невдовзі після світанку.
Перші кілька секунд він кричав із обуреною люттю, майже життєствердною у своїй людяності, але це тривало недовго. Менш ніж за хвилину все людське википіло, оголивши білу кістку тваринної муки. У такому вигляді воно і здійнялося з плити для екзекуцій; повітря наповнювали, наче щось матеріальне, все нові нестямні крики, які переслідували слухачів. Ми почали чекати на це ще до світанку, проте це все одно вразило нас ударною хвилею, і ми, згорбившись на ліжках, у яких ніхто й не намагався поспати, всі до одного здригнулися. Це прийшло по нас усіх і торкнулося нас із огидною фамільярністю. Воно поклало липкі руки мені на обличчя і міцно стиснуло ребра, зупинивши дихання; на шиї в мене стало дибки волосся, а одне око сіпнулося. Інгібітор у мене на карку куснув мою нервову систему й зацікавлено ворухнувся.
Притлуми це.
За криками було чути ще один знайомий мені звук. Стишене гудіння збудженої аудиторії. Клин стежив за звершенням правосуддя.
Сидячи по-турецьки на ліжку, я розчепив кулаки. Стрічки з підшкірниками попадали на ковдру.
Щось миготнуло.
Я побачив мертвий лик марсіянина — чітко, наче на ретинальному дисплеї.
…це крісло…
… від дискомфорту.
…кружляють пилинки тіні та світла…
...тужлива пісня про чужинську скорботу…
Я відчував…
…лик марсіянина у вихорі блискучого болю, не мертвий…
…великі нелюдські очі, що зазирнули в мої очі з чимось таким, що…
Я струсив це з себе.
Людський крик не стихав, дряпав нерви, вгризався в кістковий мозок. Вардані опустила обличчя на руки.
Я не маю почуватися так погано, — зауважила відсторонена частина мого «я». — Я ж не вперше…
Нелюдські очі. Нелюдські крики.
Вонґсават заридала.
Я відчув, як це здіймається в мені, закручуючись спіралями, як ті марсіяни. Інгібітор напружився.
Ні, ще рано.
Самоконтроль посланця, холодний і методичний аналіз людських реакцій у дуже доречний момент. Я зустрів його радісно, як закоханий на призахідному пляжі Вардані — здається, навіть усміхався при цьому.
Надворі, на плиті, кричав Суджіяді, відмовляючись від звинувачення; слова наче витягували з нього кліщами.
Я потягнувся до стримувальної накладки в себе на руці й поволі потягнув її до зап’ястка. Кістка під ним засіпалася: я зачепив накладкою біомітки повторного росту.
Крики Суджіяді неначе шкрябали щербатим склом по сухожиллях і хрящах у мене в голові. Інгібітор…
Холодно. Холодно.
Стримувальна накладка опустилася до мого зап’ястка й повисла. Я потягнувся до першої біомітки.
Може, хтось і стежив за цим із Ламонтової каюти, та я сумнівався. І без того вистачало видовищ. Та й хто, власне, стежить за арештантами, в яких на хребті сидять інгібіторні системи? Навіщо це? Довіртеся машині й займіться якоюсь вдячнішою справою.
Крик Суджіяді.
Я взявся за мітку й рівномірно натиснув на неї.
Ти цього не робиш, — нагадав я собі. — Ти просто сидиш тут і слухаєш, як помирає людина, а за останню пару років ти робив це досить часто, щоб це тебе не бентежило. Дрібниці. Системи посланця дурили всі надниркові залози в моєму організмі та огортали мене шаром холодної відстороненості. Моя віра в те, що я собі казав, була глибшою за мислення. У мене на шиї сіпнувся і знову всівся інгібітор.