Я оглянув панцир інгібітора. Зовнішніх ознак шкоди, завданої противтручальними системами інтерфейсної пластини, не було, але прилад був млявий, а його мацальця зігнулись у спазмі.
Офіцерка-пілот непевно звелася на ноги.
— Гаразд, я піду.
— І ще одне, Вонґсават.
— Так?
— Не нервуй там, — я продемонстрував забитий інгібітор. — Постарайся не збуджуватися з жодного приводу.
Вочевидь, я знову всміхнувся. Вонґсават на мить витріщилася на мене, а тоді втекла. Якусь мить після цього всередину проривалися крики Суджіяді, а тоді запона впала назад.
Я перевів увагу на ліки перед собою.
Невдовзі прибіг Ломанако. Проліз за запону перед Вонґсават (змучені крики Суджіяді знову на мить посилилися) і пройшов центральним проходом булькобуду до ліжка, на якому скрутився калачиком і тремтів я.
— Вибач за гамір, — сказав він, схилившись наді мною. Злегка торкнувся однією рукою мого плеча. — Лейтенанте, ти…
Я, замахнувшись угору, вдарив його в оголене горло.
П’ять тетраметових підшкірників швидкої дії зі стрічки, яку напередодні ввечері вкрала моя правиця, опинилися просто на моїх основних кровоносних судинах. Якби я був у необробленому чохлі, то зараз би вже помирав у судомах.
Якби моя обробка була слабшою, то зараз я б уже помирав у судомах.
Прийняти меншу дозу я не наважився.
Удар проломив Ломанако трахею й розірвав її впоперек. Мою долоню з тильного боку залило фонтаном теплої крові. Ломанако, корчачись, із дитячими від несподіваної образи очима, незграбно позадкував. Я зліз із ліжка, пішовши за ним…
… щось у моїх вовчих генах ридає над цією зрадою…
...і закінчив справу.
Він повалився і завмер.
Я став над трупом, пульсуючи зсередини від тетрамету. Мої ноги невпевнено ворушилися. Моє обличчя з одного боку прошивав м’язовий тремор.
Надворі крики Суджіяді підвищилися, перетворившись на щось нове і ще страшніше.
— Зніми з нього мобільний костюм, — рішучо сказав я.
Жодної реакції. Я роззирнувся довкола і зрозумів, що звертаюся до самого себе. Депре та Вардані, заціпенівши, валялися на ліжках паралізовані. Вонґсават силкувалася встати, але не могла керувати кінцівками. Їхнє збудження було надто сильне: інгібітори відчули його смак у крові й відповідно їх покусали.
— Блін.
Я пройшов між ними, стискаючи понівеченою рукою павукоподібні установки й відриваючи їх, зсудомлених. Поводитися лагідніше під дією тетрамету було майже неможливо. Депре та Вардані, коли їхні інгібітори здохли, аж загарчали від шоку. З інгібітором Вонґсават було складніше: він раптово заіскрив і обпалив мою розкриту долоню. Пілотеса блюванула жовчю й перелякалася. Я став біля неї на коліна й засунув пальці їй у горло, зафіксувавши язика до кінця спазму.
— В тебе все га…
Запитання перебив вереск Суджіяді.
— …разд?
Вона кволо кивнула.
— Тоді допоможи мені зняти цей мобікостюм. Його досить скоро почнуть шукати.
Ломанако був озброєний власним інтерфейсним пістолетом, стандартним бластером і віброножем, який напередодні ввечері позичив Каррері. Я зрізав з нього одяг і взявся за мобікостюм під цим одягом. Костюм був бойовий — вимкнувся і знявся з доречною в бойових умовах швидкістю. Для того, щоб вимкнути двигуни на спині та кінцівках і відстібнути каркас, вистачило п’ятнадцяти секунд і невпевненої допомоги Вонґсават. Труп Ломанако лежав з роздертим горлом і розкинутими кінцівками, наїжачившись волоконними голками з гнучкого сплаву, що на мить нагадали мені трупи пляшкоспинів, заколотих і порізаних на напівфіле для барбекю на пляжі Хірата.
— Допоможи мені викотити його з…
За мною когось вивернуло. Озирнувшись назад, я побачив, як сідає з опорою Депре. Він пару разів кліпнув і таки зосередився на мені.
— Ковачу. Ти… — його погляд упав на Ломанако. — Це добре. Не хочеш тепер нарешті поділитися планами?
Я ще раз, востаннє пхнув труп Ломанако й остаточно відкотив його від розкритого мобікостюма.
— Мій план простий, Люку. Я вб’ю Суджіяді та всіх інших, хто там є. Ти ж тим часом залізь на «Чандру» та пошукай там членів команди або тих, хто принципово відмовився від цієї розваги. І тих, і тих, мабуть, знайдеться по кілька душ. Ось, візьми це, — я копнув бластер до нього. — Як думаєш, тобі знадобиться щось іще?
Він ошелешено мотнув головою.
— Залишиш ніж? І ліки. Де ті срані тетраметові…
— На моєму ліжку. Під ковдрою, — я ліг на костюм, не роздягаючись, і почав замикати опори в себе на грудях і животі. Неідеально, та часу в мене не було. Все мало бути гаразд: Ломанако був кремезніший за мій чохол, а підкладки поглинання сервопосилення в екстрених випадках повинні спрацьовувати крізь одяг. — Ми підемо разом — гадаю, це варто того, щоб ризикнути й, перш ніж розпочати, побігти до полісплавної хатинки.