У нас за спинами були відчинені два вікна, з яких долинав шум вулиці, що простягалася на три поверхи нижче. Надворі повітря з настанням вечора охололо, та в офісі промоутера воно й досі здавалося спертим. Таня Вардані нетерпляче завовтузилася.
— Це нішова річ, — прохрипіла вона. — Може, продовжимо?
— Звісно, — промоутер ще раз позирнув на кредитний екран і чіткі зелені цифри платежу на ньому. — Раджу пристебнутися. На великій швидкості вам буде нелегко.
Він натиснув на вимикач. Дисплей ненадовго зарябів, і пурпурова торпеда зникла. Я мигцем побачив, як вона відобразилася на кількох візуалізаціях спіральної передачі, а тоді щезла за стіною корпоративних систем безпеки даних, де її, судячи з усього, вже не могли відстежити хвалені програми промоутера. Закрутилися зелені цифрові лічильники, перетворившись на шалені розмиті вісімки.
— А я вам казав, — вимовив промоутер, розважливо хитаючи головою. — Вже на встановлення таких потужних систем відсіювання вони б витратили свої прибутки за рік. І це без урахування витрат на високу потужність.
— Звісно.
Наш кредит у мене на очах розтанув, наче незахищене ядро з антиматерії, і я придушив у собі раптове бажання голіруч вирвати промоутерові горло. Річ, узагалі-то, була не у грошах: їх у нас було вдосталь. Може, шість мільйонів стазів — це й кепська ціна за шатл «Ву-Моррісон», але ми на них могли жити, як королі, аж до від’їзду з Лендфолла.
Річ була не у грошах.
Річ була у модному дизайнерському військовому прикиді та висловлюваних через губу думках про те, що слід робити з мистецтвом часів війни, в удаваній світовій скорботі бувалого хлопця, тоді як по інший бік від екватора чоловіки та жінки розносили одне одного на шматки заради невеликих змін у системі, що годувала Лендфолл.
— Ось і все, — промоутер вибив обома руками швидкий дріб на своєму пульті. — Наскільки я розумію, відлетіло. Вам, хлопці та дівчата, час зробити так само.
— Наскільки ти розумієш, — промовив Шнайдер. — Що це за хрінь така?!
Промоутер знову холодно всміхнувся.
— Та ну вас. Прочитайте свій контракт. Ми виконуємо доставку як можемо. А краще за нас не може ніхто на Санкції-IV. Ви заплатили за останнє слово техніки, але не за гарантії.
Він витягнув з машини наш випатраний кредитний чип і кинув його на стіл, поближче до Тані Вардані. Та з незворушним обличчям поклала його в кишеню.
— То скільки нам чекати? — позіхаючи, спитала вона.
— Я вам що, ясновидець? — промоутер зітхнув. — Може, все вийде швидко, десь за пару днів, а може, за місяць або й більше. Все залежить від демки, а я її не бачив. Я лише поштар. Може, й ніколи. Йдіть додому, я вам напишу.
Ми пішли; нас провели з тією ж удаваною байдужістю, з якою нас прийняли та обслужили. Вийшовши на вулицю, ми звернули у вечірньому присмерку ліворуч, перейшли вулицю й десь за двадцять метрів від крикливої демонстраційної голографії промоутера на третьому поверсі знайшли кав’ярню з терасою. До комендантської години було зовсім близько, і там майже нікого не лишилося. Ми закинули свої торби під столик і замовили коротку каву.
— Скільки чекати? — знову спитала Вардані.
— Тридцять хвилин, — я знизав плечима. — Залежить від їхнього ШІ. Максимум сорок п’ять.
Вони прибули раніше, ніж я встиг допити каву.
Їхній катер був непримітною брунатною спеціальною машиною, на перший погляд громіздким і недостатньо потужним, хоча натренованому оку було цілком очевидно, що він броньований. Він тихцем завернув за ріг за сто метрів від нас на рівні вулиці й підкрався до будівлі, в якій працював промоутер.
— Поїхали, — буркнув я; по всьому моєму організму ожили згустки нейрохімії «Хумало». — Сидіть тут, обоє.
Я неквапливо підвівся й почимчикував на інший бік вулиці, засунувши руки в кишені й нахиливши голову так, ніби щось роздивлявся. Катер переді мною плавно зупинився біля узбіччя під дверима у промоутера; піднявся один з його бічних люків. На моїх очах звідти вилізло п’ятеро постатей у комбінезонах, а тоді з характерною економією рухів зникло в будівлі. Люк опустився назад.
Я трохи прискорився, огинаючи перехожих, які поспіхом доробляли закупи, а моя ліва рука обхопила предмет у кишені.
Вітрове скло катера було явно міцне і майже непрозоре. За ним мій підсилений нейрохімією зір ледве розрізняв дві постаті на сидіннях і нечіткі обриси ще одного тіла за ними. Воно спиралося на щось, визираючи назовні. Я скосив очі на фасад якоїсь крамниці та ступив останні кроки до передка катера.
І вперед.
Менше пів метра — і моя лівиця вигулькнула з кишені. Я добряче вдарив пласким диском термітної гранати по вітровому склу й одразу відступив подалі вбік.