Я підійшов до бездоганних дерев’яних дверей. На мідній табличці, закріпленій на дошках біля них, було викарбовано восьмизначний серійний номер і ім’я: Ден Чжао Цзюнь. Я повернув ручку. Двері безшумно гойднулися всередину, і я ввійшов у чисте, наче в лікарні, приміщення, в якому найбільше простору займав довгий дерев’яний стіл. Трохи збоку, навпроти каміна, в якому потріскував невеликий вогонь, стояла пара крісел з подушками гірчичного кольору.
У віддаленому кінці кімнати були двері — мабуть, до кухні та спальні.
Він сидів за столом, затуливши голову руками. Вочевидь, не почув, як відчинилися двері. Установка мала підключити його за кілька секунд до того, як впустити мене, тож у нього, ймовірно, була пара хвилин на те, щоб відновитися після початкового шоку прибуття і зрозуміти, де він. Тепер він просто мав із цим змиритися.
Я м’яко кашлянув.
— Добрий вечір, Дене.
Він підняв очі й, побачивши мене, опустив руки на стіл. З нього полився стрімкий потік слів.
— Бляха-муха, чуваче, нас підставили, це була підстава. На нас чекали, можеш сказати Гендові, що його охорона — лайно. Їм треба…
Коли він упізнав мене, його голос затих, а очі округлилися.
— Так.
Він рвучко здійнявся на ноги.
— Що ти за хрін?
— Насправді це неважливо. Послухай…
Але було вже запізно: він пішов на мене, огинаючи стіл, з люто примруженими очима. Я позадкував.
— Послухай, не треба…
Він подолав відстань між нами й атакував, б’ючи ногою в коліно і рукою в живіт. Я заблокував удар ногою, захопив руку, яка спробувала мене вдарити, й кинув його на підлогу. Падаючи, він спробував копнути мене ще раз, і мені довелося відбігти назад так, щоб він не дістав мене й не вдарив по обличчю. Тоді він плавно здійнявся на ноги і знову пішов на мене.
Цього разу я пішов йому назустріч, відбиваючи його атаки блоками-крилами й ножними ударами-метеликами та збиваючи його колінами й ліктями. Він глибоким голосом загарчав від ударів і вдруге впав на підлогу, приземлившись на власну руку. Я кинувся за ним, опустився йому на спину й витягнув вільний зап’ясток угору, викрутивши йому руку так, що вона зарипіла.
— Ну, добре, годі. Ти ж, блін, у віртуальності, — я відновив дихання і стишив голос. — А як будеш вимахуватися ще, я зламаю цю руку. Ясно?
Він кивнув, наскільки це було можливо зі втиснутим у мостини обличчям.
— Гаразд, — я трохи послабив тиск на руку. — Тепер я відпущу тебе, і ми зробимо це цивілізовано. Дене, я хочу поставити тобі кілька запитань. Можеш не відповідати на них, якщо не захочеш, але це піде тобі на користь, тож просто вислухай мене.
Я встав і відійшов від нього. За мить він зіп’явся на ноги й повернувся до крісла, накульгуючи й розтираючи руку. Я сів із протилежного боку стола.
— Тобі підключили віртуальне стеження?
Він заперечно хитнув головою.
— Так, ти б, мабуть, сказав так, навіть якби підключили. Це нічого не дасть. Ми ввімкнули шифратор дзеркального коду. А тепер я хочу знати, хто тебе контролює.
Він витріщився на мене.
— Якого хріна я маю щось тобі казати?
— Бо якщо скажеш, я передам твою кортикальну пам’ять «Мандрейк», і тебе, можливо, перечохлять, — я нахилився вперед, не встаючи з крісла. — Дене, це одноразова спеціальна пропозиція. Скористайся нею, поки вона діє.
— Якщо ти мене вб’єш, «Мандрейк»…
— Ні, — хитнув головою я. — Подивися на це реалістично. Ти що, менеджер заходів безпеки? Велике цабе у тактичній розгортці? «Мандрейк» може знайти в запасах десяток таких, як ти. У державному запасі є взводні унтер-офіцери, які не раз би відсмоктали за можливість звалити від боїв.
Будь-який з них міг би виконувати твою роботу. І до того ж чоловіки та жінки, на яких ти працюєш, продали б рідних дітей у бордель, аби тільки заволодіти тим, що я показав їм сьогодні ввечері. А ще, мій друже, ти. Нічого. Не значиш.
Тиша. Він сидів і з ненавистю дивився на мене.