Я вдався до хрестоматійного прийому.
— Звісно, може бути й так, що їм захочеться помститися, виходячи з загальних принципів. Показати, що їхніх працівників не можна чіпати, бо буде непереливки. Така політика до вподоби більшості серйозних контор, і я не думаю, що «Мандрейк» діє якось інакше, — я змахнув однією відкритою долонею. — Але ж ми тут працюємо не за загальними принципами, чи не так, Дене? Ну, ти ж сам знаєш. Ти вже хоч раз займався таким швидким реагуванням? Отримував коли-небудь такі вичерпні вказівки? Що там було? Знайди відправників цього сигналу і поверни їх з неушкодженою пам’яттю, не зважаючи на всі інші витрати та міркування? Щось таке?
Я замовкнув, щоб запитання повисло в повітрі між нами — достоту як невимушено кинутий канат, який аж проситься, щоб його схопили.
Ну ж бо. Хапайся. Достатньо одного односкладового слова.
Але тиша не розсіялася. Пропозиція погодитися, заговорити, звільнитись і відповісти рипіла під власною вагою в повітрі між нами, де я її і створив. Ден стиснув вуста.
Спробуй ще.
— Щось таке, Дене?
— Краще вже вбий мене, — напружено промовив він.
Я повільно всміхнувся…
— Дене, я тебе не вбиватиму.
…і зачекав.
Ніби в нас є шифратор дзеркального коду. Ніби нас неможливо відстежити. Ніби в нас є час. Повір у це.
Необмежено багато часу.
— Ти?.. — нарешті сказав він.
— Дене, я тебе не вбиватиму. Ось що я сказав. Я. Тебе. Не вбиватиму, — я знизав плечима. — Це занадто легко. Все одно що тебе вимкнути. Не судилося тобі так легко стати корпоративним героєм.
Я помітив, що його спантеличення плавно переходить у напруження.
— А, ще не думай про тортури. Мені на них духу не стає. Ну, хто ж знає, які програми опору в тебе закачали. Це надто клопітно, надто сумнівно, надто довго. А я за потреби можу знайти потрібні відповіді деінде. Як я вже казав, це одноразова спеціальна пропозиція. Відповідай на запитання зараз, поки ще маєш можливість.
— Інакше що?
Майже незворушна бравада — щоправда, на слизьких підвалинах, бо він уже засумнівався. Він двічі готувався до того, що передбачав, і двічі його припущення не справджувалися. Страх у ньому був ледь помітний, як пара, але посилювався.
Я знизав плечима.
— Інакше я покину тебе тут.
— Що?
— Я покину тебе тут. Ну, ми ж посеред Шарізетської пустелі, Дене. В якомусь покинутому розкопному містечку — не думаю, що в нього бодай є назва. Довкола, куди не глянь, пустеля в радіусі тисячі кілометрів. Я просто залишу тебе підключеним.
Він кліпнув, намагаючись засвоїти почуте. Я знову нахилився вперед.
— Ти у системі ІтаО втрат. Вона працює на військовому акумуляторі. На таких налаштуваннях вона, либонь, пропрацює не одне десятиліття. Сотні років віртуального часу. Який тобі, бляха, видасться справжнісіньким, бо ти будеш сидіти тут і дивитися, як росте пшениця. Якщо вона росте в такому простому форматі. Ти не відчуєш тут голоду, не відчуєш тут спраги, та я готовий побитися об заклад, що до кінця першого століття ти збожеволієш.
Я знову відкинувся назад. Хай він це усвідомить.
— Або відповідай на мої запитання. Пропоную вперше і востаннє. Що ти обереш?
Тиша наростала, та цього разу вона вже була інакшою. Я дозволив йому хвилину повитріщатися на себе, а тоді знизав плечима і звівся на ноги.
— У тебе був шанс.
Коли я майже дійшов до дверей, він розколовся.
— Гаразд! — гукнув він із такою ноткою в голосі, з якою рветься струна в піаніно. — Гаразд, твоя взяла. Твоя взяла.
Я зупинився, а тоді потягнувся до ручки дверей. Його голос підвищився.
— Чуваче, я сказав: твоя взяла. Генд, чуваче. Генд. Маттіас Генд. Це все він, він нас послав, курва, та зупинись уже. Я тобі розповім.
Генд. Прізвище, яке він уже бовкнув. Можна не сумніватися, що він дійсно розколовся. Я поволі повернувся спиною до дверей.
— Генд?
Він різко кивнув.
— Маттіас Генд?
Він підняв очі. З його обличчя було видно: в ньому щось зламалося.
— Чесне слово?
— У принципі, так. Твоя пам’ять повернеться до «Мандрейк» цілою. А тепер. Генд.
— Маттіас Генд. Підрозділ закупівель.
— Він тебе контролює? — я насупився. — Начальник відділу?
— Насправді він мене не контролює. Всі тактичні загони підзвітні начальникові відділу безпечних операцій, але від початку війни він делегував сімдесят п’ять тактичних операцій самому Гендові з підрозділу закупівель.
— Чому?
— А мені, блін, звідки знати?
— Трохи пофантазуй. Це була Гендова ініціатива? Чи загальна політика?