— Тихо, — Гендів голос залишався м’яким, але під його ґречним тоном раптом стало добре чути сталь. — Ми тут нічим не захищені. Якщо ви хочете вести справи з «Мандрейк», вам доведеться трохи повчитися обережності. Прошу, більше жодної конкретики.
— Гаразд. Аби ми тільки розуміли одне одного.
— Думаю, ми розуміємо.
— Сподіваюся, що так, — я сам дозволив собі трохи суворіший тон. — Пославши вчора ввечері бригаду головорізів, ви мене недооцінили. Більше так не робіть.
— Я б і не подумав…
— Це добре. Навіть не думайте про це, Генде. Бо те, що сталося з Деном і його друзяками вчора ввечері, і близько не дорівняється до деяких неприємних подій, у яких я взяв участь на півночі за останні вісімнадцять місяців. Може, ви й думаєте, що війна зараз далеко, але якщо «Мандрейк» знову спробує образити мене чи моїх партнерів, вам так засунуть у сраку тривожний сигнал Клину, що ви відчуєте в горлі смак власного лайна. Тепер ми розуміємо одне одного?
Генд болісно скривився.
— Так. Ви дуже яскраво донесли свою думку. Запевняю вас, спроб вивести вас із гри більше не буде. Звісно, за умови, що ваші вимоги будуть розумними. Які комісійні ви хочете?
— Двадцять мільйонів доларів ООН. І не дивіться на мене так, Генде. Це навіть не одна десята відсотка від тієї суми, яку заробить на цьому «Мандрейк», якщо ми впораємося.
Вгорі, на голограмі, пропонована ціна неначе застигла на ста дев’яти, і тепер аукціоністка потихеньку, обережно її підіймала.
— Гм-м, — думаючи, Генд пожував і проковтнув їжу. — Післяплатою?
— Ні. Одразу, на депозит в одному з банків Латімер-Сіті. Однобічний переказ, стандартний термін оборотності — сім годин. Коди рахунка я дам вам згодом.
— Дуже самовпевнено, лейтенанте.
— Вважайте це страхуванням. Не те щоб я вам не довіряв, Генде, але мені буде радісніше знати, що ви вже здійснили платіж. Так у «Мандрейк» не буде резону намахати мене опісля. Ви нічого з цього не матимете.
Менеджер «Мандрейк» хижо посміхнувся.
— Довіра — річ двостороння, лейтенанте. Чому ми маємо платити вам до завершення проекту?
— Крім того, що інакше я встану й піду з-за цього столу, а ви впустите найбільшу знахідку в галузі досліджень і розробок в історії Протекторату? — я замовкнув на мить, щоб це засвоїлось, а тоді дав йому розслабитися. — Що ж, погляньмо на це так. За умовами Директиви про надзвичайні повноваження я не можу отримати доступ до грошей звідси до кінця війни. Отже, ваші гроші пішли, але в мене їх теж нема. Щоб мені заплатили, я маю бути на Латімері. Ось ваша гарантія.
— Ви ще й на Латімер хочете? — Генд звів брову. — Двадцять мільйонів доларів ООН і виїзд із планети?
— Не тупіть, Генде. Чого ви очікували? Гадаєте, я хочу сидіти на місці й чекати, коли ж Кемп і Картель нарешті вирішать, що час домовлятися, а не битись? Я не маю такого терпіння.
— Отже, — менеджер з «Мандрейк» поклав свої палички на стіл і склав руки пірамідкою на столі. — Подивимося, чи правильно я це зрозумів. Ми зараз платимо вам двадцять мільйонів доларів ООН. Це не підлягає обговоренню.
Я в очікуванні подивився на нього.
— Правильно?
— Не турбуйтеся, якщо вас понесе не туди, я вас зупиню.
Знову слабка скороминуща усмішка.
— Дякую. Далі, після успішного завершення цього проекту, ми зобов’язані переправити вас і, вочевидь, ваших партнерів голкокидком на Латімер. Це всі ваші вимоги?
— Плюс переливання.
Генд дивно на мене глянув. Я подумав, що він не звик до такого перебігу своїх перемовин.
— Плюс переливання. Може, я маю знати якісь подробиці?
Я знизав плечима.
— Чохли, ясна річ, добірні, але подробиці можна обговорити згодом. Вони не конче мають бути індивідуальними. Безперечно, щось першокласне, але готова продукція цілком підійде.
— О, добре.
Я відчув, як здіймається усмішка, лоскочучи мені зсередини живіт. Я випустив її на поверхню.
— Та ну вас, Генде. Вам, блін, дістається вигідна покупка, і ви це знаєте.
— Ви так кажете. Але це не так просто, лейтенанте. Ми перевірили реєстр артефактів Лендфолла за останні п’ять років, і там немає й сліду чогось схожого на об’єкт, про який ви кажете, — він розвів руками. — Жодних доказів. Можете зрозуміти моє становище.