— Це Заубервілль, — просто сказала вона. — Так?
Гендові вистачило люб’язності вдати ніяковість.
— Правильно, пані Вардані. За припущенням ВШІ, Заубервілль з імовірністю п’ятдесят відсотків буде знищено з тактичною метою протягом двох наступних тижнів.
У повітрі з’явився маленький дивний холодок; від Шнайдера до Вардані та від Вардані до мене пробіг погляд, схожий на електричний струм. У Заубервіллі мешкало сто двадцять тисяч осіб.
— Знищено яким чином? — спитав я.
Генд знизав плечима.
— Це залежить від того, ким знищено. Якщо Картелем, то він, мабуть, стрілятиме зарядженими частинками з якоїсь своєї орбітальної гармати. Це відносно чисто, а тому не завадить вашим друзям із Клину, якщо вони прорвуться так далеко. Кемп буде не таким обережним і не таким охайним.
— Тактична ядерна бомба, — байдужо промовив Шнайдер. — На системі скидання мародерів.
— Ну, якщо вона в нього є, — Генд ще раз знизав плечима. — А правду кажучи, якщо йому доведеться це зробити, то він усе одно не захоче начисто висаджувати все в повітря. Він відступатиме, намагаючись так забруднити півострів, щоб Картель його не зайняв.
Я кивнув.
— Так, логічно. Під Івенфоллом він зробив те саме.
— Псих сраний, — сказав Шнайдер, вочевидь, звертаючись до неба.
Таня Вардані не сказала нічого, але в неї був такий вигляд, ніби вона силкувалася виштовхнути язиком застряглий між зубами шматочок м’яса.
— Отже, — в Гендовому голосі з’явилося нещире завзяття. — Пані Вардані, ви, як я розумію, зараз нам щось покажете.
Вардані відвернулася і сказала:
— Це там, на пляжі.
Стежка, якою ми йшли, огинала одну з заток і закінчувалася на маленькому прискалку, що внаслідок обвалу перетворився на гірку розтрощеного каміння, яке тягнулося до блідо-блакитного піску. Вардані зіскочила, вправно зігнувши ноги, й посунула пляжем туди, де каміння було більшим, а прискалки нависали на висоті, вп’ятеро більшій за людський зріст. Я пішов за нею, з професійним збентеженням оглянувши кручі за нами. Скелі сходилися позаду, утворюючи довгу неглибоку нішу в формі піфагорового трикутника приблизно завбільшки з палубу шпитального шатла, на якій я зустрів Шнайдера. Більшу частину простору займала купа великих брил і зазублених уламків скелі.
Ми зібралися довкола нерухомої постаті Тані Вардані. Вона завмерла навпроти обваленої скелі, як розвідник взводу.
— Ось тут, — вона показала головою вперед. — Ось де ми його заховали.
— Заховали? — Маттіас Генд озирнувся на всіх нас із виразом обличчя, який за інших обставин міг би видатися комічним. — Як саме заховали?
Шнайдер показав рукою на завалу з уламків і оголену скелю за нею.
— Роззуй очі, чуваче. Як гадаєш?
— Ви її підірвали?
— Просвердлили отвори, щоб розмістити вибухівку, — Шнайдерові явно було весело. — На два метри вглиб, до самісінького вершечка. Вам треба було бачити, як воно гепнуло.
— Ви, — Гендові вуста неначе вимовляли ці слова вперше, — підірвали артефакт?
— Ой, Генде, ради Бога, — Вардані дивилася на нього з відвертим роздратуванням. — Де ми, по-вашому, взагалі знайшли цю хрінь? Уся ця круча впала на нього п’ятдесят тисяч років тому, а коли ми його відкопали, він і досі був справний. Ми ж не про гончарний виріб говоримо, а про гіпертехніку. Вона довговічна.
— Сподіваюся, ви маєте рацію, — Генд обійшов обвал, зазираючи у великі тріщини. — Бо «Мандрейк» не платитиме вам двадцять мільйонів доларів ООН за пошкоджений товар.
— Що обвалило скелю? — раптом запитав я.
Шнайдер обернувся з широкою усмішкою.
— Чуваче, я ж тобі казав. Ми просвердлили…
— Ні, — я дивився на Таню Вардані. — Першого разу. Це чи не найстаріші камені на планеті. На Рубежі серйозної геологічної активності не було значно довше, ніж п’ятдесят тисяч років. І море вже точно тут не винне, бо це означало б, що цей пляж утворився завдяки цьому падінню. В такому разі початкова конструкція має бути під водою, а навіщо це марсіянам? То що сталося тут п’ятдесят тисяч років тому?
— Так, Таню, — енергійно кивнув Шнайдер. — Ти ж ніколи конкретно про це не казала, хіба ні? Звісно, ми про це говорили, але…
— Слушно, — Маттіас Генд, припинивши свої дослідження, повернувся до нас. — Як ви можете це пояснити, пані Вардані?
Археологістка оглянула трьох чоловіків довкола себе і хрипко засміялася.
— Ну, я цього не робила, запевняю вас.
Я помітив, як ми несвідомо оточили її, й розбив оточення, відійшовши й сівши на пласку брилу.