— Так, я згоден: це було трохи зарано для вас. Але ж ви копали тут місяцями. У вас мають бути якісь ідеї.
— Так, Таню, розкажи їм про той витік.
— Витік? — із сумнівом у голосі перепитав Генд.
Вардані гнівно зиркнула на Шнайдера. Вона сіла на інший камінь і витягнула з плаща цигарки, підозріло схожі на ті, які купив уранці я. «Вогні Лендфолла», чи не найкраще куриво, яке можна було купити за гроші тепер, коли сигари з Індиго-Сіті опинилися поза законом. Витрусивши з пачки одну цигарку, Таня покрутила її між пальцями й насупилася.
— Розумієте, — врешті-решт заговорила вона, — ця брама настільки досконаліша за будь-які наші технології, наскільки субмарина досконаліша за каное. Ми знаємо її функції — принаймні знаємо одну її функцію. Але, на жаль, не маємо ні найменшого уявлення про те, як вона її виконує. Я просто роблю припущення.
Ніхто не став їй суперечити, тож вона відірвала погляд від цигарки й зітхнула.
— Гаразд. Скільки зазвичай триває гіперкидок важкого вантажу? Я маю на увазі голкокидок кількох ЦЛВ. Секунд із тридцять чи щось таке? Щонайбільше хвилину? А для відкриття та утримання каналу гіперзв’язку для цього голкокидка потрібна вся потужність наших найкращих конверсійних реакторів, — Вардані засунула цигарку до рота і притулила її кінець до наліпки запалювання збоку пачки. Вітер потягнув за собою цівку диму. — Отже. Відчинивши браму минулого разу, ми побачили інший її бік. Це була стабільна картинка кілька метрів завширшки, підтримувана нескінченно довго. З погляду гіперкидків це — нескінченне стабільне передавання даних, які містяться в цій картинці, фотонна величина кожної зірки в зоряному покриві та її координати, оновлювані щосекунди в реальному часі стільки, скільки потрібно підтримувати роботу брами. В нашому випадку це тривало пару днів. Близько сорока годин, тобто дві тисячі чотириста хвилин. Це в дві з половиною тисячі разів більше за час найтривалішої події голкокидкового гіперзв’язку, яку ми здатні створити. І ніщо не вказує на те, Що брама хоч якийсь час працювала не в режимі готовності. Здогадуєтеся, в чому річ?
— Дуже багато енергії, — нетерпляче промовив Генд. — То що там за витік?
— Ну, я намагаюся уявити, на що був би схожий глюк у такій системі. Якщо досить довго виконувати якусь передачу, з’являться завади. Це одна з неминучих реалій життя у хаотичному космосі. Ми знаємо, що так буває з радіопередачею, але поки що не бачили, щоб таке траплялося з гіперкидком.
— Можливо, річ у тому, що в гіперпросторі немає завад, пані Вардані. Як і написано в підручниках.
— Так, можливо, — Вардані байдужо пихнула димом у бік Генда. — А може, річ у тому, що нам досі щастило. З погляду статистики це було б не так уже й дивовижно. Ми займаємося цим менше п’яти століть, а середня тривалість кидка становить кілька секунд. У сумі виходить не так уже й багато ефірного часу. Але якщо марсіяни регулярно користувалися такими брамами, то в них набігло значно більше часу, ніж у нас, а в цивілізації, де гіпертехнології існували тисячоліттями, не могло не бути викидів сигналу. Проблема в тому, що за такої кількості енергії, про яку йдеться тут, викид сигналу через цю браму, ймовірно, міг би розламати кору планети.
— Йой.
Археологістка позирнула на мене майже так само зневажливо, як дихнула димом на Генда, коли той згадав дані зі шкільного уроку дозволеної Протекторатом фізики.
— Саме так, — ядучо сказала вона. — Йой. Марсіяни ж не були дурнями. Якщо їхня техніка була здатна на щось таке, вони мали вбудувати якийсь запобіжник. Щось на кшталт вимикача.
Я кивнув.
— Отже, брама автоматично зачиняється в разі викиду…
— І ховається під кручею, яка важить п’ятсот тисяч тонн? Не ображайтеся, пані Вардані, але такий захід безпеки видається не зовсім продуктивним.
Археологістка роздратовано змахнула рукою.
— Я не маю на увазі, що задум був саме такий. Але в разі дуже сильного викиду потужності вимикач міг спрацювати недостатньо швидко, щоб повністю його заглушити.
— Або, — радісно сказав Шнайдер, — браму могло завалити звичайнісіньким мікрометеоритом. У мене була саме така теорія. Ця штука, як-не-як, виходила у відкритий космос. Хто його зна, що могло туди пролетіти з плином часу, еге ж?
— Яне, ми це вже обговорювали, — роздратування Вардані ще не зникло, але цього разу в ньому відчувалася втома від тривалої суперечки. — Це не…
— Та ні, це можливо.
— Так. Це просто не надто ймовірно, — вона повернулася від Шнайдера до мене. — Це важко сказати напевне: дуже багато тутешніх гліфів не були схожі ні на що з того, що я бачила раніше, і прочитати їх важко, але я цілком певна, що там вбудовано якесь механічне гальмо. За перевищення певної швидкості туди нічого не проходить.