— Ну, мені здається, що він не буде лишатися осторонь, поки ми дбатимемо про його капіталовкладення.
— Ні.
— Ви сказали «спецпризначенці». Ви думаєте про якісь конкретні навички?
— В принципі, ні. Може, підривні роботи. Та впала скеля видається досить масивною. А ще нам би не завадило, якби парочка з них могла керувати шатлом, на той випадок, якщо зі Шнайдером щось трапиться.
Генд повернув голову до мене.
— А це ймовірно?
— Хто знає? — я знизав плечима. — Світ небезпечний.
— А й справді, — Генд знову перевів погляд туди, де море зустрічалося з сірістю невизначеної долі Заубервілля. — Найманням ви, як я розумію, хочете займатися самі.
— Ні, беріться за нього на здоров’я. Але я хочу взяти в ньому участь і хочу мати можливість заветувати будь-який ваш вибір. Ви знаєте, де можете знайти півдюжини добровольців із загонів спецпризначення? Звісно, нікого не настороживши.
На мить мені здалося, ніби він мене не почув. Обрій неначе заволодів його тілом і душею. Тоді він трохи ворухнувся, а кутиків його рота торкнулась усмішка.
— У ці непрості часи, — пробурмотів він майже під носа, — знайти вояків, які нікому не знадобляться, має бути неважко.
— Радий це чути.
Він знову підняв очі. На його вустах ще залишалася тінь усмішки.
— Це вас ображає, Ковачу?
— Гадаєте, якби мене так легко було б образити, я став би лейтенантом Клину Каррери?
— Не знаю, — Генд знову перевів погляд на обрій. — Досі ви невпинно дивували. А посланці, як я розумію, загалом непогано вміють користуватися адаптивним камуфляжем.
Отже…
Від зустрічі в аукціонній залі не минуло й двох днів, а Генд уже встиг проникнути в ядро даних Клину та припідняти заслону, за якою Каррера сховав моє минуле посланця. Тепер він просто мені повідомляв.
Я опустився на блакитний пісок біля нього й теж вдивився в одну точку на обрії.
— Я вже не посланець.
— Ні. Як я й зрозумів, — він не дивився на мене. — Вже не посланець, вже не у Клині Каррери. Лейтенанте, ця відраза до групування межує з патологією.
— Ніякої межі тут немає.
— Ага. Тепер нарешті видно, що ви родом зі Світу Гарлана. «Фундаментальне зло людської маси» — хіба не так називала це Квелла?
— Я не квелліст, Генде.
— Звісно, що ні, — скидалося на те, що менеджерові з «Мандрейк» весело. — Для цього було б потрібно належати до певної групи. Скажіть мені, Ковачу, ви мене ненавидите?
— Поки що ні.
— Справді? Ви мене дивуєте.
— Що ж, я невпинно дивую.
— Ви справді не тримаєте зла на мене через своє маленьке зіткнення з Деном і його загоном?
Я ще раз знизав плечима.
— Це ж у них додалося вентиляції, а не в мене.
— Але послав їх я.
— Це вказує лише на одне — на брак уяви, — я зітхнув. — Послухайте, Генде. Я знав, що хтось із «Мандрейк» пошле загін, бо саме так працюють такі організації, як ваша. Та пропозиція, яку ми вам надіслали, була практично запрошенням прийти по наші душі. Ми могли діяти обережніше, спробувати не такий прямий підхід, але не мали часу. Тож я покрутив своїми рибними котлетками перед носом у місцевого хулігана і в результаті нарвався на бійку. Ненавидіти вас за це було б усе одно що ненавидіти кістки у зап’ястку хулігана за удар, від якого я ухилився. Це досягло своєї мети, і ось ми тут. Я не ненавиджу вас особисто, бо ви ще не дали мені для цього приводу.
— Але «Мандрейк» ви ненавидите.
Я хитнув головою.
— Генде, в мене нема сил на ненависть до компаній. З чого мені там починати? До того ж, як каже Квелла, розірви хворе серце корпорації — знайдеш що?
— Людей.
— Саме так. Людей. У всьому винні люди. Люди та їхні дурні срані групи. Покажіть мені окрему особу, яка приймає рішення й нашкодила мені своїми рішеннями, і я розтоплю її пам’ять на шлак. Покажіть мені групу, об’єднану спільною метою — завдати мені шкоди, і я, якщо зможу, розправлюся з усіма її членами. Але не сподівайтеся, що я марнуватиму час і сили на абстрактну ненависть.
— Це дуже виважена позиція.
— Ваш уряд назвав би це соціально небезпечним психічним розладом і запроторив би мене за це в табір.
Генд вишкірився.
— Не мій уряд. Ми просто годуємо цих клоунів, доки Кемп не заспокоїться.
— Нащо з цим морочитися? Хіба ви не можете взятися безпосередньо за Кемпа?
Я не дивився на нього, але здогадувався, що на цих моїх словах він позирнув убік. Він не одразу сформулював таку відповідь, яка б його задовольняла.