— Кемп — фанатик, — нарешті сказав він. — І оточив він себе собі подібними. А фанатики, як правило, не зважають на здоровий глузд, поки їх не прибивають до нього цвяхами. Перш ніж посадовити кемпістів за стіл перемовин, їх треба буде перемогти, криваво й рішучо.
Я всміхнувся.
— І ви спробували це зробити.
— Я цього не казав.
— Ні, не казали, — я знайшов у піску фіалковий камінець і кинув його у спокійні брижі перед нами. Настав час міняти тему. — А ще ви не казали, де знайдете спецпризначенців для нашого супроводу.
— А ви не здогадуєтеся?
— На ринках душ?
— Вас це бентежить?
Я заперечно хитнув головою, та всередині мене, попри байдужість, щось задиміло, наче купка впертих жаринок.
— До речі, — Генд розвернувся й поглянув на обвал. — У мене є альтернативне пояснення обвалу тієї кручі.
— Отже, в мікрометеорит ви не повірили?
— Я схиляюся до віри у швидкісне гальмо пані Вардані. Це логічно. Та й у її теорії вимикача теж є дещо логічне.
— Що саме?
— Якщо щось вказує на те, що така просунута раса, як марсіяни, створила вимикач, то він мав би працювати як слід. Він би не протікав.
— Ні.
— Отже, перед нами все одно стоїть запитання: чому п’ятдесят тисяч років тому обвалилася ця круча? Чи, може, чому її обвалили?
Я спробував намацати ще один камінець.
— Еге ж, я про це думав.
— Відчинені двері до будь-яких координат на міжпланетних, а може, й на міжзоряних відстанях. Це небезпечно, як теоретично, так і фактично. Невідомо, що може проскочити в такі двері. Привиди, прибульці, монстри з півметровими іклами, — він скоса поглянув на мене. — Може, навіть квеллісти.
Я знайшов десь позаду себе ще один, більший камінь.
— А оце вже справді було б кепсько, — погодився я, жбурнувши свою знахідку далеко в море. — Кінець цивілізації у відомому нам вигляді.
— Саме так. Марсіяни, без сумніву, теж про це думали й будували, зважаючи на це. Крім механічного гальма та вимикача, в них теоретично мала б бути система аварійної протидії монстрам з півметровими іклами.
Генд теж витягнув звідкись крем’яшок і запустив його над водою. Вийшов добрий кидок з положення сидячи, але він усе одно трохи не дотягнув до брижів, які я здійняв своїм останнім крем’яшком. Індивідуалізовану Клином нейрохімію важко перевершити. Генд засмучено клацнув язиком.
— Непогана аварійна система, — сказав я. — Поховати браму під півмільйоном тонн кручі.
— Так, — він і досі супився на місце, куди впав його крем’яшок, і дивився, як його брижі зливаються з моїми. — Це змушує замислитися, від чого вони намагалися відгородитися, чи не так?
Розділ одинадцятий
Він тобі подобається, еге ж?
Це звинувачення мені сміливо висловили у слабкому мерехтінні барної стійки з притлумленого ілюмінію. З динаміків, які висіли аж надто низько над нашими головами, дзвеніла неприємно солодка музика. Персональний шифратор розподіленого резонансу, який ми постійно мусили носити з собою на наполягання «Мандрейк», лежав біля мого ліктя, наче великий нерухомий жук, і світився ясно-зеленим робочим вогником, але, вочевидь, не бажав відсіювати зовнішній шум. Шкода.
— Хто подобається? — запитав я, повернувшись до Вардані.
— Не тупи, Ковачу. Отой слизький згусток зужитого охолоджувача в костюмі. Ти, блін, з ним сходишся.
Я відчув, як у мене піднявся кутик рота. Якщо археологічні лекції Тані Вардані вплинули на особливості мовлення Шнайдера під час їхніх колишніх стосунків, то пілот, вочевидь, гідно за це відплатив.
— Він наш спонсор, Вардані. Чого ти від мене хочеш? Щоб я плював на нього що десять хвилин, нагадуючи нам усім про нашу моральну вищість? — я багатозначно потягнув за емблему на плечі однострою Клину, в який саме був вдягнений. — Я — найманий убивця. Шнайдер — дезертир, а ти, незалежно від твоїх гріхів чи їхньої відсутності, береш разом з нами участь в обміні найвидатнішої археологічної знахідки тисячоліття на квиток на іншу планету та пожиттєвий пропуск на всі атракціони Латімер-Сіті для панівної еліти.
Вона здригнулася.
— Він спробував нас убити.
— Ну, я, зважаючи на результат, схильний це йому простити. Це Деновій бригаді головорізів слід образитися.
Шнайдер засміявся, а коли Вардані кинула на нього крижаний погляд, заткнувся.
— Так, це правда. Він відправив цих людей на смерть, а тепер укладає угоду з тим, хто їх убив. Він — кавалок лайна.
— Якщо відправлення вісьмох людей на смерть — це найстрашніший гріх у житті Генда, — сказав я грубіше, ніж хотів, — то він набагато чистіший за мене. Та й за будь-яку іншу людину зі званням, яку я останнім часом зустрічав.