— От бачиш. Ти його захищаєш. Користуєшся власною ненавистю до самого себе, аби тільки відмазати його й не робити моральне судження самому.
Я суворо поглянув на неї, а тоді вихилив чарку і з утрируваною обережністю відставив її вбік.
— Вардані, я не забуваю, — рівним голосом промовив я, — що ти дуже багато пережила останнім часом. Тому я трохи тобі потураю. Але ти — не експерт із мого внутрішнього світу, тож я волів би, щоб ти тримала свої грані замашки психохірурга-аматора при собі. Гаразд?
Вуста Вардані стиснулися в тонку риску.
— Але все одно…
— Народ, — Шнайдер перехилився через Вардані з пляшкою рому й наповнив мою чарку. — Народ, ми ж зараз маємо святкувати. Якщо хочете побитися, їдьте на північ, де це популярно. Тут і зараз я радію тому, що мені більш ніколи не доведеться встрявати в бійку, а ви псуєте мені початок нового життя. Таню, чому б тобі не…
Він спробував долити Вардані ще напою, але вона відпихнула шийку пляшки ребром долоні. Дивилася вона на нього з такою зневагою, що я аж поморщився.
— Це єдине, що тебе хвилює, так, Яне? — стиха промовила вона. — Тишком-нишком звалити з добрим кредитом. Швидкий, короткий, легкий шлях до блаженства край басейну на вершині соціальної драбини. Яне, що з тобою? Ну, тобто ти завжди був людиною пустою, але…
Вона безпорадно змахнула рукою.
— Дякую, Таню, — Шнайдер вихилив свою чарку, а коли я знову побачив його обличчя, вже хижо посміхався. — Ти правильно сказала, мені не слід бути таким егоїстом. Я мусив ще трохи побути з Кемпом. Зрештою, що там може статися в найгіршому разі?
— Не поводься як малий.
— Ні, справді. Тепер я бачу все це набагато чіткіше. Такеші, ходімо скажемо Гендові, що ми передумали. Пропоную всім піти битися — це важливіше, — він тицьнув пальцем у Вардані. — А ти… Ти можеш повернутися до табору, з якого ми тебе витягнули, бо я не хотів би, щоб хоч щось із цього шляхетного страждання пройшло повз тебе.
— Яне, ви витягнули мене з табору, бо я була вам потрібна, тож не вдавай, ніби все було інакше.
Поки до мене дійшло, що Шнайдер хоче її вдарити, він уже майже замахнувся відкритою долонею. Завдяки підсилюваним нейрохімією реакціям я встигнув заблокувати ляпас, але при цьому я не зміг не зачепити Вардані і, напевно, збив її з табурета плечем. Я чув, як вона верескнула, впавши на підлогу. Її напій перекинувся й розлився по барній стійці.
— Годі, — тихо сказав я Шнайдерові. Я притиснув його передпліччя до стійки своїм, а друга моя рука зависла, стиснувшись у нещільний кулак біля мого лівого вуха. Наші обличчя були так близько, що я бачив, як виблискують сльози на його очах. — Я ж думав, що ти більше не хочеш битися.
— Еге ж, — видушив із себе він і прокашлявся. — Що є, то є.
Я відчув, як він розслабився, й відпустив його руку. Повернувшись, я побачив, як Вардані підіймає з підлоги свій табурет і підводиться сама. Позаду неї кілька відвідувачів, які сиділи за столиками, підвелися поглянути, що в нас відбувається. Я поглянув на них, і вони поспіхом сіли. Жінка-тактичний піхотинець з купою трансплантатів у одному кутку витримала мій погляд довше за інших, але врешті-решт сіла й вона, не бажаючи бійки з людиною в однострої Клину. В себе за спиною я відчув, як бармен витирає розлитий напій. Я відкинувся назад на щойно обтерту поверхню.
— Думаю, нам усім краще заспокоїтися. Згода?
— Я за, — археологістка знову поставила свій табурет на ніжки. — Це ти мене перекинув. Ти зі своїм противником у двобої.
Шнайдер підхопив пляшку й наливав собі ще чарку. Осушив її й показав на Вардані порожньою чаркою.
— Хочеш знати, що сталося зі мною, Таню? Справді…
— Підозрюю, ти мені зараз розкажеш.
— …хочеш знати? Мені випало побачити, як шестирічна дівчинка загинула, блін, від осколків. Від осколкових, блін, поранень, завданих, блін, мною, тому що вона ховалася в автоматичному бункері, до якого я, блін, закинув гранати, — він кліпнув і підлив ще трохи рому собі в чарку. — І я, блін, більше ніколи не буду дивитися на щось таке. Я за всяку ціну лишатимусь осторонь. Байдуже, яка я після цього пуста людина. Щоб ти, блін, знала.
Він який час переводив погляд з неї на мене, наче ніяк не міг згадати, хто ми такі. Тоді встав зі свого табурета, майже навпростець пройшов до дверей і вийшов. Його остання порція випивки лишилася стояти неторканою на притлумленому світлі барної стійки.
— Ох, чорт, — зітхнула Вардані. Вона вдивлялася у власну порожню чарку так, наче на її дні міг бути аварійний люк.