— Еге ж.
Визволяти її з цієї халепи я не збирався.
— Як гадаєш, мені варто за ним іти?
— Та ні.
Вона поставила чарку й навпомацки пошукала цигарки. Витягнувши пачку «Вогнів Лендфолла», яку я помітив у віртуальності, вона машинально дістала одну цигарку для себе.
— Я не хотіла…
— Ні, я так і подумав, що ти, мабуть, не хотіла. І він теж так подумає, коли протверезіє. Не переймайся цим. Швидше за все, він носив цей спогад із собою, дбайливо його зберігаючи, відколи це сталося. Ти просто згодувала Шнайдерові достатньо каталізатора, щоб він його виблював. Так, мабуть, краще.
Вона роздмухала цигарку і скоса позирнула на мене крізь дим.
— А тебе ніщо з цього вже не зворушує? — запитала вона. — Скільки часу треба, щоб таким стати?
— Подякуй посланцям — це їхня особливість. Питати, скільки часу треба, безглуздо, бо це система. Психодинамічна інженерія.
Цього разу вона розвернулася на табуреті й витріщилася на мене.
— Хіба це ніколи тебе не злить? Те, що тебе так змінили?
Я сягнув по пляшку й налив випивки нам обом по вінця.
Вона не стала мене зупиняти.
— Коли я був молодший, мені було все одно. Ба більше, я вважав, що це круто. Тестостеронова рожева мрія. Розумієш, до Корпусу Посланців я служив у регулярних силах і вже тоді користувався купою програм швидкого встановлення. Це просто здавалося супернавороченим варіантом старого. Тілесна броня для душі. А коли я став досить дорослим для інакших думок, від обробки вже нікуди було подітися.
— Ти не можеш її перебороти? Тобто обробку?
Я знизав плечима.
— Як правило, мені не хочеться. Це характерно для доброї обробки. А це — дуже якісний продукт. Із нею я працюю краще. Боротися з нею важко, і це мене гальмує. Де ти взяла ці цигарки?
— Оці? — вона байдужо поглянула на пачку. — Ой, думаю, в Яна. Так, це він мені їх дав.
— Мило з його боку.
Може, вона й помітила сарказм у моєму голосі, але не відреагувала.
— Хочеш пригоститися?
— Чому б ні? Виглядає на те, що цей чохол скоро стане мені непотрібен.
— Ти справді думаєш, що ми доберемося аж до Латімер-Сіті, — вона подивилася, як я витрушую цигарку й оживлюю її. — Віриш, що Генд виконає свою частину угоди?
— Насправді в нього практично немає причин переходити нам дорогу, — я видихнув і провів пильним поглядом дим, який потягнувся вздовж стійки. Моєю душею раптом заволоділо сильне почуття відходу від чогось, почуття безіменної втрати. Я спробував знайти потрібні слова, щоби знову зібрати все докупи. — Гроші вже пішли, повернути їх «Мандрейк» не може. Тож, якщо нас буде усунено, Генд заощадить хіба що на гіперкидку та трьох готових чохлах. І через це йому доведеться вічно боятися автоматичних санкцій.
Погляд Вардані впав на шифратор резонансу на стійці.
— Ти певен, що ця штука чиста?
— Ні. Я взяв її в незалежної продавчині, але ту порекомендувала «Мандрейк», тож, наскільки я знаю, вона може й бути міченою. Насправді це не має значення. Як встановлюються санкції, знаю лише я, і я тобі про це не розповідатиму.
— Дякую, — в її тоні зовсім не було помітно іронії. В таборі для інтернованих цінність незнання пізнається добре.
— Немає за що.
— А може, нам заткнуть роти опісля?
Я розвів руками.
— Навіщо? Мовчання «Мандрейк» не потрібне. Це буде найбільшою в історії удачею окремої корпорації. Вона захоче, щоби про це знали. Ті синхронні випуски даних, які ми запрограмували, на момент свого зникнення вже давно не будуть новиною. «Мандрейк», заховавши десь твій зореліт, одразу почне закидати цей факт у всі великі корпоративні порти даних на Санкції-IV. Генд скористається цим, щоб негайно отримати членство в Картелі, а може, й крісло в Комерційній раді Протекторату на додачу. «Мандрейк» миттєво стане великим гравцем. Наша значущість у цій ситуації буде нульовою.
— Ти все прорахував, еге ж?
Я ще раз знизав плечима.
— Ми вже все це обговорювали.
— Ні, — вона змахнула рукою з дивною безпорадністю. — Я просто не думала, що ти так, бляха, зблизишся з цим кавалком корпоративного лайна.
Я зітхнув.
— Послухай. Моя думка про Маттіаса Генда не має значення. Він виконає те, чого ми від нього хочемо. Ось що важливо. Нам заплатили, ми на борту, а Генд має трохи більше індивідуальності, ніж пересічний корпоративний топ, а це, як на мене, благословення. Я досить йому симпатизую, щоб із ним ладнати. Якщо він спробує перейти нам дорогу, я спокійнісінько прострелю йому пам’ять. Такої відчуженості тобі вистачить?