Генд торкнувся заклепки на дверцятах, і скло посиніло.
— За вами вчора ввечері йшли назирці, — спокійно повідомив він.
Я позирнув на нього через перегородку.
— Навіщо? Ми ж на одному боці, хіба ні?
— Не ми, — він нетерпляче змахнув рукою. — Ну, ми, звісно, стежили — з повітря, так їх і помітили. Але я не це маю на увазі. Там обійшлися без високих технологій. Ви з Вардані прийшли додому окремо від Шнайдера — що, до речі, було не так уже й розумно, — і за вами йшли назирці. Один ішов за Шнайдером, але той відірвався — вочевидь, щойно побачив, що Вардані не збирається виходити. Інші йшли за вами аж до Алеї Знахідок, ще трохи — і побачили б міст.
— Скільки їх було?
— Троє. Двоє повноцінних людей, один — судячи з рухів, бойовий кіборг.
— Ви їх зловили?
— Ні, — Генд постукав по склу неміцно стисненим кулаком. — У чергову Машину було закладено лише параметри захисту та знаходження. Поки нас сповістили, вони встигли сховатися біля початку Латімерського каналу, а поки ми туди дісталися, вони вже зникли. Ми їх шукали, але…
Він розвів руками. Тепер стало зрозуміло, звідки в нього сліди втоми довкола очей. Він не спав усю ніч, намагаючись захистити своє капіталовкладення.
— Чому ви всміхаєтеся?
— Вибачте. Просто зворушений. Захист і знаходження, так?
— Ха-ха, — він уп’явся в мене поглядом, аж поки моя усмішка не почала згасати. — То чи не хочете ви щось мені розповісти?
Я ненадовго згадав табірного коменданта, як він, причислений від електрошоку, белькотів про спробу порятунку Тані Вардані, й заперечно хитнув головою.
— Точно?
— Генде, не дуркуйте. Гадаєте, якби я знав, що мене хтось пасе, він би зараз був у кращому стані, ніж Ден і його головорізи?
— То хто це був?
— Здається, я щойно вам сказав: я не знаю. Може, якась вулична наволоч?
Він зболено на мене глянув.
— Щоб вулична наволоч — і йшла за людиною в формі Клину Каррери?
— Гаразд, може, річ була в ображеній мужності. В території. У вас у Лендфоллі є якісь банди, хіба ні?
— Ковачу, благаю. Самі не дуркуйте. Якщо ви їх не помітили, які шанси, що вони були такими простими?
Я зітхнув.
— Не надто великі.
— Саме так. То хто ще намагається відрізати собі шматочок артефактного пирога?
— Не знаю, — похмуро визнав я.
Далі політ минав у мовчанні.
Врешті-решт катер накренився, і я визирнув з вікна. Ми поступово спускалися до чогось схожого на брудну крижину, завалену зужитими пляшками та бляшанками. Я насупився й відрегулював масштаб картинки.
— Це найперші?..
Генд кивнув.
— Деякі — так. Великі. Решта — це конфіскат, з тих часів, коли на ринку артефактів було пробито дно. Якщо власник не може заплатити за посадкове місце, в нього негайно забирають транспорт і переносять сюди грав-тягою, поки він не платить. Звісно, зважаючи на те, що сталося з ринком, майже ніхто не завдав собі клопоту бодай виплатити борги, тож приїхали утилізатори з Порт-Оторіті й вивели їх з експлуатації плазмовими різаками.
Наостанок ми пролетіли над найближчою з прип’ятих до землі барж-колоній. Це було все одно що пропливти над величезним поваленим деревом. На одному кінці розчепірилися гілками тягові вузли, що провели це судно через безодню між Латімером і Санкцією-IV, а тепер лежали на посадковому майданчику внизу й тягнулися до невблаганного синього неба вгорі. Ця баржа більш ніколи не злетить; власне кажучи, вона й призначалася лише для подорожі в один кінець. У неї, зібраної на орбіті Латімера століття тому й побудованої лише для тривалого польоту крізь міжзоряний простір і однієї посадки на планету наприкінці мандрівки, під час приземлення вигоріла антигравітаційна посадкова система. Від вибуху репульсорних струменів під час остаточного приземлення пустельний пісок під нею спікся, утворивши скляний овал, який інженери врешті-решт долучать до таких самих овалів від інших барж, створивши з них майданчик Тайсавасді, який служитиме молодій колонії перше десятиліття її життя.
Коли компанії заходилися будувати власні приватні майданчики та супутні комплекси, баржі вже давно випатрали; попервах вони використовувалися як житло, а згодом — як доступне джерело рафінованих сплавів і апаратного забезпечення для будівництва. На Світі Гарлана я побував усередині парочки суден із флоту самого Конрада Гарлана; там обідрали навіть палуби, залишивши тільки багаторівневі металеві гребені, що прилягали до внутрішньої вигнутої поверхні корпусу. Не чіпали хіба що самі корпуси — ставало на заваді якесь чудернацьке майже благоговіння, що в минулі часи спонукало покоління за поколінням присвячувати свої життя будівництву соборів.