Катер пролетів над хребтом баржі та, обігнувши корпус, м’яко сів у тінь, яку відкидало прип’яте до землі судно. Ми вилізли у несподівану прохолоду й тишу, яку порушували тільки шепіт вітерцю на трав’янистій рівнині та ще ледь чутні звуки людських торгів з корпусу.
— Сюди, — Генд кивнув на вигнуту металеву стіну попереду й попрямував до трикутного вантажного проходу, що починався майже на рівні поверхні. Я мимоволі почав оглядати споруду, шукаючи, де можуть сховатися снайпери, роздратовано відмахнувся від цього рефлексу й пішов за Гендом. Вітер послужливо змітав сміття з мого шляху маленькими, по коліно, вихорцями.
Зблизька вантажний прохід здавався величезним — зо два метри завширшки на вершині й досить широкий біля основи, щоб туди пройшов корпус бомби-мародера на візку. Вантажний трап, що вів до входу, під час польоту баржі виконував роль люка, а тепер сидів навпочіпки, зігнувши масивні гідравлічні «ноги», що не працювали вже кількадесят років. Вгорі збоку від люка виднілися старанно розмиті голографічні зображення чи то марсіян, чи то янголів у польоті.
— Мистецтво розкопок, — зневажливо пояснив Генд. А тоді ми проминули їх і опинились у склепінчастій пітьмі.
Ця атмосфера занепалого простору була знайома мені за Світом Гарлана, однак якщо корпуси Гарланових суден було збережено з музейною розсудливістю, то цей простір був наповнений безладною мішаниною з кольорів і звуків. До вигину корпусу та залишків головних палуб були на перший погляд довільно приєднані кабелями та прикріплені смолою ятки, збудовані з пластику та дроту яскравих базових кольорів, через що складалося таке враження, ніби початкову конструкцію обсіла колонія отруйних грибів. Усе це з’єднували докупи відпиляні шматки східного трапа та драбини зі зварених опорних елементів. Там і тут посилювали світло ламп та ілюмінієвих смуг інші голографічні зображення. Зі встановлених на корпусі динаміків завбільшки з ящики ревла й басила непередбачувана музика. Вгорі над усім цим хтось пробив у сплаві корпусу метрові отвори, крізь які проникали, розтинаючи під великими кутами пітьму, промені нічим не стримуваного сонячного світла.
Там, куди падав найближчий промінь, стояла висока постать у подертому одязі, що підставила спітніле чорношкіре обличчя світлу, наче теплому душу. На голову чолов’яга насунув потертий чорний циліндр, а його худорлява фігура ховалася під не менш зношеним довгим чорним плащем. Він почув наші кроки по металу й розвернувся, тримаючи руки хрест-навхрест.
— А, панове.
Його голос був штучним бульканням, яке долинало з досить помітного апарата-присоски, прикріпленого до його пошрамованого горла.
— Ви якраз вчасно. Я — Семетер. Вітаю на Ринку душ.
Вийшовши на осьову палубу, ми застали початок процесу.
Коли ми вибралися з ліфта-клітки, Семетер відступив убік і змахнув однією рукою в оперенні з лахміття.
— Дивіться, — сказав він.
Палубою сунув задом наперед гусеничний автонавантажувач, здійнявши вгору на підйомних важелях маленький ківшик. Ківшик на наших очах похилився вперед, і з нього рясно посипалися на палубу якісь предмети, підскакуючи та стукаючи, наче градини.
Кортикальні пам’яті.
Сказати напевне, не посиливши нейрохімічний зір до максимуму, було неможливо, але виглядало на те, що більшість із них надто великі, щоб бути чистими. Надто масивні, а ще — занадто білувато-жовті від шматочків кістки та спинномозкової тканини, що досі трималися на металі. Ківшик повернувся ще далі, і потік перетворився на зливу, шорстке тріскуче виверження металевої гальки. Автонавантажувач задкував далі, лишаючи за собою щільний і широкий слід із пам’ятей. Град переріс у стрімкий гуркотливий шал, а тоді затихнув: далі потік пам’ятей уже зникав серед уже насипаних гірок.
Спорожнівши, ківшик перекинувся. Звук щез.
— Щойно прибули, — зауважив Семетер, ведучи нас довкола розсипу. — Здебільшого з бомбардування Сухінди, цивільні та бійці регулярних сил, але мають бути втрати й серед сил швидкого реагування. На сході ми збираємо їх повсюди. Хтось серйозно помилився, оцінюючи рельєф там, де ховається Кемп.
— Не вперше, — пробурчав я.
— І, як ми сподіваємося, не востаннє, — Семетер нагнувся й набрав ув обидві руки кортикальних пам'ятей, до яких жовтуватим інеєм прилипли шматочки кістки. — Рідко коли справи йдуть так добре.